Якби не бабуся з дідусем, я б ніколи й не знав, що таке любов і турбота. Вони мене виховували з самісінького дитинства.
Я добре її пам’ятав. Вона була дуже вродливою: блакитні глибокі очі, золотисте волосся і дуже ніжні руки.
Чого мама пішла я не знав, поки мені не виповнилося 14 років.
Я все ходив і питав найрідніших:
– Коли мамуся прийде? Вона ж повернеться, правда?
– Не побачиш ти більше матері! Вона, мабуть, вже давно замерзла в якому сніговому заметі на п’яну голову!
Я аж ахнув… Не хотів вірити, що моя мама пиячка, якій нема діла до власної дитини.
– Марійко, що ти робиш?! Навіщо ж так різко! – розгублено сказав дідусь.
Я сидів і не міг стримати сліз.
– Онучку, Максимчику, не плач! Ми завжди будемо поруч і ніколи тебе не покинемо.
Так і було. Бабуся та дідусь були для мене найріднішими людьми. Поки я не зустрів свою Дарусю.
Ми з дружиною назвали його на честь діда. Тепер виховуємо маленького Степанчика і донечку Юлю.
Довго сперечалися, коли вибирали ім’я дівчинці. Чомусь мені дуже хотілося назвати її, як мою маму – Софією.
– Ти згадай, яка у неї доля була. Краще не треба.
– І справді. Зайві приводи для хвилювання.
Хоч бабусі й дідуся давно немає серед живих, але я щодня дякую їм за все, що вони для мене зробили. Якби не зв’язки і статус мого діда – я б точно не зміг в буремні 90-ті відкрити власний ресторанний бізнес.
Мій найкращий заклад знаходиться в самісінькому центрі столиці. Репутація в нього просто ідеальна.
Але останній місяць все змінилося. Це через безпритульну жінку, яка вештається біля вікон ресторану.
Як ми її не виганяли – все марно! Навіть поліцію кілька разів викликали, але нахаба наступного дня знову приходить. Я довго не міг зрозуміти, в чому ж справа, поки не побачив нашу офіціантку, яка з невеликою тарілочкою прямувала до службового виходу.
Вирішив за нею простежити.
Відкриваю двері, а Соломія годує стару безпритульницю, ще й приговорює:
– Ви їжте, їжте, я завтра Вам суп принесу.
– Ой, я ж ложку забула. Вже біжу.
Обернулася, побачила мене і остовпіла.
– Максиме Вадимовичу, я Вам все поясню. Ви не подумайте, я у вас не краду. Все зі свого дому приношу.
– Та мені байдуже! Тобі плювати на репутація закладу, от ти мені скажи?!
Я кричав, як несамовитий, а потім зробив те, чого сам від себе не сподівався: вихопив з руки офіціантки шматочок хліба, який вона забула віддати жінці, і кинув безпритульній в обличчя:
– Забирайся геть!
Вона не захищалася, не плакала, просто сказала:
– Не сваріть дівчинку. Вона просто хотіла мені допомогти. Я більше сюди не прийду, обіцяю.
Підняла з асфальту хліб, дмухнула на нього і пробурмотіла під ніс:
– Всяка біда хлібом заїдається…
В той момент мене наче струмом вдарило.
– Що ти сказала?! – суворо перепитав я.
Раніше я чув цю фразу тільки одного разу. Від мами…
Того дня я розбив колінко. Прибіг до мамусі в продуктовий, де вона працювала, і ридав крокодилячими слізьми.
Вона, пам’ятаю, взяла мене на ручки, погладила, заспокоїла, а тоді посадила на крісло.
– Зараз, синочку. Я знаю чудовий спосіб заспокоїтися.
Вона простягнула мені товстий шмат свіженького хліба з маслом і смородиновим джемом.
– Їж, моє сонечко, всяка біда хлібом заїдається.
– Як це так?
– Хлібчик смачний, ситний. От ти його з’їси, і тобі стане веселіше, вже й думати про своє колінко забудеш.
Так і було… Ту приказку я запам’ятав на все життя. Тому моє серце йокнуло, коли я знову її почув.
– Ходіть до мене в кабінет. Спокійно поїсте.
– А як же репутація закладу? – перепитала безпритульна.
– Нічого не буде! Ми швиденько. Я хочу перед вами вибачитися.
– Як ви опинилися на вулиці?
Вона дожувала останній шматок, зітхнула і почала розповідати.
– Колись я не була такою страшною і знедоленою. У мене був коханий чоловік Вадим. Я вийшла за нього, бо дуже любила, хоч знала, що в його сім’ї мені доведеться несолодко. Я сирота без копієчки за душею, а його батько в податковій працював. На той час, це знаєте, як солідно було.
Я сидів і не вірив власним вухам:
– А як звали його батька?
– Степан, а матір Ірина.
– Ви розповідайте далі, мені цікаво.
– От батьки Вадима мене одразу зненавиділи. Вони хотіли, щоб син з професорською донькою одружився, та хіба ж серцю накажеш? Я готова була терпіти усе заради свого коханого, а коли у нас ще й синочок з’явився, я вірила, що тепер мене нічим не злякаєш.
Мої руки почали тремтіли, в горлі зібрався клубок сліз, і я ледь наважився спитати:
– Сина як назвали?
– Максимчиком.
Я зблід, мені почало бракувати повітря…
– Так, так. Продовжуйте…
– Потім сталося найбільше горе в моєму житті. Коханий загинув. Повертався з відрядження і не впорався з керуванням. Не встигли його поховати, як свекруха почала змушувати мене написати відмову від власної дитини. Я її, звісно ж, послала якнайдалі. Але з їхніми зв’язками вони з свекром швидко влаштували мені пастку.
– Пастку?
– В мій магазин нагрянула перевірка. От і виявили величезну недостачу, якої ніколи не існувало насправді. Запроторили мене до в’язниці, ще й батьківських прав позбавили. Я вийшла тільки 5 років тому. З того часу і не можу дати собі ради. Хотіла б я знайти свого синочка, але як?
Мені треба було переварити цю інформацію, тому я подякував жінці за розмову, і вона пішла.
Я відніс посуд на кухню, але в останній момент вихопив з рук офіціантки склянку, з якої пила незнайомка.
Через кілька днів ДНК-тест був готовий.
Результат – 99,9%. Ця безпритульна – моя матір!
Я не вірив ні своїм вухам, ні своїм очам.
– Бабуся з дідусем не могли так вчинити! Це якась помилка.
– Чому ж не могли, – спокійно сказала дружина, – мені вони теж на вухо нашіптували, що я непотріб, сміття суспільства, просили, щоб я дала тобі спокій.
– Що? Чого ти мені не розповіла?!
– Навіщо? Вони вже старенькі були, тож я не хотіла, щоб ти в них розчаровувався.
– Де ж мені тепер матір розшукати?
Цілий місяць її не було видно. Я шукав її всюди, де тільки міг. Їздив до лікарні, навіть у в’язниці був. Намагався дізнатися, де вона може бути.
Вже змирився з тим, що більше ніколи її не побачу, як мені зателефонували з лікарні.
– Ви розшукували Короненко Софію Володимирівну?
– Я!
– Вона у нас. Втратила свідомість біля якогось кафе.
Через кілька хвилин я був в її палаті.
– Мамо, мамусю, – шепотів я, витираючи сльози з обличчя. Жінка, яка лежала на ліжку й справді дуже нагадувала мою маму, яку беріг в своїй пам’яті, як найбільший скарб.
– Ви? Ви що тут робите?
Я про все їй розповів. Ми ще довго плакали, обіймалися і не вірили, що таки знайшли одне одного.
Зараз найрідніша почала одужувати, переїхала до нас з дружиною.
З онуками одразу знайшла спільну мову.
Я не можу описати своє щастя, бо нарешті дізнався, що таке безкорислива материнська любов і вірність.
Чи вразила Вас ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
