Люди, які пішли добровольцями, почувають нині пекучу несправедливість
Вчора я нарешті зустрілася з хлопцем, який був моїм помічником, але 24 лютого пішов на війну і пройшов багато її стежок… І похоронив не одного побратима.
Молодий хлопець, який свого часу переніс важку онкологію і якого Оксана Корчинська колись привела до мене зі словами: маємо далі йому помогти…
Зараз він приїхав в госпіталь. Молодий організм таки здав – тиском, проблемами в мозку і тд… Вчора я його не впізнала, чесно.
В мене враження, що мій кабінет нічим не відрізнявся йому від окопу чи казарми. Він говорив голосно, ніби нас ось-ось мала перервати артилерійська кононада, ніби десь з дверей міг зʼявитися хтось зі зброєю і його відповідями були в основному: «так точно»…
Я не знаю скільки часу знадобиться родинам повертати цих хлопців до норми. І чи повернуть всіх. І як з тими, в кого родин нема, а РГД-5 точно є. І коли довкола стільки несправедливості…
Цей текст взяла в Ігоря Луценко:
«Нинішніх мобілізованих – принесли в жертву і списали.
Термін їх служби – безкінечність.
Мільйон життів – прийнятна для суспільства ціна, щоб їх або когось з близьких не торкнулась армія й війна.
Тому ніякого суспільного запиту, на ротацію цих людей не було і не буде.
Цей мільйон – це найактивніша частина суспільства. Очікувати від них ініціативність й звитягу в комплекті з рабською покірністю – наївно.
Суспільний вибух, в умовах коли одні вже другий рік безвилазно *бошать, а інші чілять у Карпатах – питання найближчого майбутнього.
Держава зобовʼязана дати цим людям визначеність у термінах їх служби та забезпечити четвертий вихід з армії, окрім труни, тюрми та інвалідності.
І це не питання відпочинку, це питання встановлення базової справедливості та запобігання катастрофи до якої ми прямуємо».
PS: Я знаю, це не популярний пост. Бо всім зрозуміло що міняти цих людей треба собою, або немає ким… Але це реальність і відчуття тих людей, які пішли добровольцями і почувають нині пекучу несправедливість, бо частина з них поклала життя, і переважна більшість – здоровʼя, в той час як тил в затишних печерських кавʼярнях обговорює не демобілізацію, не загальнонаціональну програму психологічної реабілітації, чи систему карʼєрного росту ветеранів.
Тил «тре» свої тьорки як ділити гроші на відновлення, не може «дотерти» виділення землі під єдине! військово-меморіальне кладовище в столиці за півтора роки і публічно говорить, як зрізати ветеранам пільги, бо ж «держава не тягне»…
І ще цей тил чоловічою частиною дуже «патріотично» вболіває на стадіоні Вроцлава за Усика…
