Сім’я Власенків вже вдруге втікає від російських загабників: ще 8 років тому вони вирішили покинути анексований Крим, а цього разу подружжя вже втікало з невеликого курортного селища Ворзель під Києвом, передають Патріоти України.
Оскільки “зелених” коридорів для виїзду Росія не відкривала, то Тетяна та Роман вирішили забрати 8-річного сина та 16-річну доньку і переїхати з Ворзеля до Ірпіня. Але, як розповіли Власенки Російській службі “Радіо Свобода”, вони потрапили під жахливий обстріли окупантів, який ледь не коштував їм життя.
Содержание
- Як родина наважилося самостійно евакуюватись
- Росіяни почали обстрілювати сім’ю з дітьми
- Премовини з російськими військовими
- У Власенків – важкі вогенпальні травми
Як родина наважилося самостійно евакуюватись
“У нас в селищі Ворзелі з першого дня війни розбомбили наш будинок. Ми жили у підвалі у сусідів. Були бої просто у нас на вулиці, в нашому селищі. Були танкові бої, вибухали гранати, міномети тощо, а ми жили з двома дітьми в підвалі вже кілька днів. Діти втомлені були психологічно. Ми – у підвалі, їжі не вистачало. І ми вирішили, як тільки з’явиться хоч мить тиші, рвонути на територію, яка начебто наша, звільнена”, – розповідає Тетяна.
Дорога до Ірпіня видавалася недовгою. Під час “вилазки” Тетяна оглянула місцевість і не помітила російських військових, тож родина наважилася евакуюватися.
“Треба було переїхати лише дві вулички, один місток, ще одну вуличку, і ми були вже в Ірпені. Але щойно ми повернули за ріг нашого будинку, у нас почали стріляти з дворів. Російські солдати поховалися у дворах мирних жителів. Я їх не бачила. Вони підло, навіть не відчинили ворота, стріляли просто з-за воріт. Коли ми закричали і відразу ж зупинилися, чоловік закричав: “Тут діти. Що ви робите?”, – розповідає Тетяна.
За її словами, один із них російських військових вийшов за ворота, на ньому була кепка з “георгіївськими стрічками”. “Він дуже зле на нас дивився і почав махати руками: “Що ви тут робите? Ідіть звідси!” Чоловік каже: “Тут діти, ми хочемо виїхати і вивезти дітей. Можна ми проїдемо цією вулицею до мосту і звернемо?”. Він нас не зрозумів, напевно, сказав “так” і махнув рукою, на кшталт їдьте. Мій чоловік сприйняв це як дозвіл та натиснув на газ”, – розповідає жінка.
Але дорога була розбита танками, тож проїхати тихо та спокійно не вийшло б, каже Тетяна. Тому чоловік натиснув одразу сильно на газ.
Росіяни почали обстрілювати сім’ю з дітьми
“І щойно чоловік газонув, буквально за 100 метрів на нас полилися автоматні черги з усіх дворів. Росіяни розосередилися у всіх дворах і не зупинялися”, – розповідає жінка. Роман почав кричати дружині і дітям, аби ті пригнули голови, але випущені російськими військовими кулі все ж влучили в його дружину та доньку.
“Я бачила, як літали кулі, як вилітали шибки. А я вже відчувала, як влітають у мене кулі, і я розуміла, що шибки вже летять скрізь. Я – ще така наївна дурочка – думала, що якщо ми доїдемо до їхнього блокпосту, я покажу їм наші документи, що ми – мирні жителі, то нас пропустять. Я в руках якраз тримала файл із нашими паспортами та дитячими свідоцтвами про народження. Я дивлюся, а у мене весь файл забризканий кров’ю, і я вже нічого не бачила на цих свідоцтвах”, – розповідає Тетяна.
Премовини з російськими військовими
Роман почав кричати до окупантів з проханням припинити вогонь. “Чоловік кричить і махає руками: “Що ви робите?! Тут же діти”. Вони перестали стріляти, вийшов російський солдат, дуже був схожий на офіцера, бо мав виправку та інтелект на обличчі було видно. Він вийшов до нас. Чоловік йому кричить: “За що ви вбили мою доньку?!” Їхні кулі прошили нас, потрапили в спину моєї доньки, і вона хрипіла. Із неї виходив свист, кров. Вона лежала вже непритомна. А я не могла поворухнутися, бо всі мої ноги від стегна були подрібнені просто в м’ясо. Я намагалася їх руками скласти в якийсь шматок, десь натиснути, щоб кров не йшла, але це було неможливо”, – розповідає жінка.
Жінка почала втрачати свідомість, а Роман намагався вмовити окупантів відпустити їх до лікарні. “Що ж ви зробили?! Навіщо ви вбили мою доньку і дружину?! Ми ж нічого вам поганого не зробили! Ми ж не починали цю війну!”, – сказав до російських військових Роман, на що почув у відповідь, що вони теж не починали війну, а відкрили вогонь по їхньому авто через те, що “в таких цивільних машинах їздять нацисти і закидають їх гранатами, тож вони просто захищалися”.
“Ми виконували наказ – ми стріляємо у все, що рухається”, – додав російський військовий. “І тоді з ним заговорила я: “Ми схожі на нацистів? Подивись на мене, на мою доньку. Ми не кликали тебе сюди. Все, що ми хотіли зробити, ми хотіли вивезти наших дітей у тишу, де немає війни, де не стріляють!”. Я не знаю, що в ньому прокинулося, але щось людське промайнуло в ньому. Він покликав когось зі своїх солдатів. Навколо нас одразу скупчилося багато солдатів. На що я звернула увагу, вони були молоді – 20-22 роки. Вони тягли до нас бинти. Вони намагалися надати першу допомогу. Вони прикладали до спини доньки якісь паперові рушники. Мені намагалися перебинтувати ноги, що розсипалися”, – розповідає Тетяна.
Чоловік вмовив окупанів відпустити його сім’ю до швиталю, адже лише так можна було врятувати дружину і доньку, влучили кулі. “А моєму сину пощастило, його Катя, старша донька, закрила собою, і кулі в нього не потрапили. Він тільки кричав на весь голос: “Росіяни, я вас ненавиджу, ви вбили мою сестру!” Нехай цей звук завжди буде у них у вухах. Але дякую їм, що людське в них прокинулося, і вони дозволили”, – розповідає Роман.
У Власенків – важкі вогенпальні травми
Допомогти родині добратись до ірпінського шпиталю допоміг їхній сусіж, який вискочив своєю машиною із сусіднього двору. Згодом подружжю вдалось добратись і до лікарні в Києві.
“У Каті побиті легені, переломи грудної клітини, пробиті два суглоби на ногах, поламані ліве бедро та права гомілка. Це основне. Дихання відновили, рідину вивели. У Тані біда з ногами. Права – від бедра до гомілки – потрощена, на лівій – відкритий перелом гомілки. На обох ногах відкриті кульові рани, плюс апарати Ілізарова. Обидві в свідомості, їдять, проходять важкі перев’язки. Лежать на знеболювальних. Лікарі кажуть, що все в межах позитивного сценарію. Коли мене привезли, у мене залишалося 30% крові, а Катя взагалі сипіла і не могла дихати сама. Але нас врятували”, – підсумував Роман.
Як йдеться у сюжеті ТСН, попереду і в Каті, і в Тетяни тривале лікування, але вони точно будуть жити і колись обовязково ходити. Батько та чоловік Роман щодня приносить їм смачненьке і піклується про своїх дівчат. Після війни Катя продовжить вчитися на маркетолога, бо так хоче мама, але сама вона мріє стати аніматором і розважати дітей.
Вони вже обговорюють, як відремонтують свій дім у Ворзелі, як знайдуть вусатого хірурга і як обіймуть сусіда Влада. А ще, як поїдуть до рідних в Крим – туди, де Катя народилася. І ніколи не сумнівалася, що Крим це Україна. Тепер вони точно знають – все буде Україна.
