“Для кожної мами її дитина – найбільша радість, втіха і надія”, – крізь сльози промовляє Валентина, мама військового пілота, одного з найбільш результативних бомбардувальників Повітряних сил, легендарного “Привида Києва” Олександра Мигулі.
Її найбільшу радість і втіху забрала російська ракета 12 серпня 2024 року в небі над Донеччиною. Відтоді пані Валентина веде свою боротьбу: за гідну пам’ять про сина, за можливість жити навіть після такого горя і в цьому коловороті болю знаходить сили, щоб підтримати інших.
У рамках проєкту “Життя після втрати” вона розповіла 24 Каналу про службу сина в легендарній 40 бригаді тактичної авіації, про його дві найбільші мрії й те, як він підтримує її навіть після смерті.
Надзвичайно гарно малював і активно займався спортом
Відважний льотчик народився на Чернігівщині у звичайній, роботящій сім’ї. Від батька перейняв хист до точних наук, шахів і спорту. Від мами – любов до книг. Умів дуже гарно малювати, креслити, ручкою створював справжні шедеври, а з 2 класу почав активно займатися спортом.
Тренер, який викладав у нашому містечку боротьбу, дружив з моїм чоловіком і вони обоє цікавились спортом. Він порадив, щоб ми віддали Сашка на панкратіон. Йому там дуже сподобалося. Він міг не піти на урок, але тренування ніколи не пропускав,
– розповіла Валентина Мигуля.
Ще в дитинстві, коли син складав з конструктора Lego літаки, у мами промайнула думка, що він може стати військовим. Але тоді про це швидко забули. Серйозно до такої ідеї повернулися, коли хлопець підріс. Йому запропонували вступити у Чернігівський військовий ліцей.
Навчання у ліцеї подобалося молодому юнаку. Він швидко звик, продовжував займатися спортом, їздив на змагання, здобував медалі. Коли постало питання, куди поступати далі – сумнівів не було. Олександр бачив себе тільки військовим льотчиком.
Ще коли Саша вчився у ліцеї, то їх повезли на змагання з панкратіону до Харківського університету. На перерві він почув, як двоє курсантів обговорювали польоти. Розмова його зачарувала. Він стояв і не міг відірватися. Тоді вирішив, що також стане пілотом,– пригадала жінка.
Мабуть, передалося й те, що її батько – дідусь Олександра – служив у Повітряних військах радянської армії. Він був звичайним солдатом, але часто розповідав, що мріяв хоча б підійти до літака, зблизька його роздивитися. Олександр не застав дідуся, бо той помер дуже рано, але чув про нього розповіді. Випадок у ліцеї, напевно, доповнив загальну картину.
Валентина пригадує, що дуже раділа, коли син почав навчатися у Харкові. Вона підтримувала його та неймовірно пишалася.
“Ми прості люди, зі звичайної сім’ї, але наша дитина своїми силами змогла поступити в такий престижний заклад. Є наше фото з того дня. Ми тоді святкували, ходили в парк їсти морозиво. І на цьому фото в мене такі щасливі очі, вони просто горіли, світилися щастям…”, – додала жінка.