У невеликому селі жив старий чоловік, який щороку в Страсну п’ятницю виходив у поле. Він нічого не сіяв, не копав, не працював — просто ставав посеред землі й мовчки дивився в небо.

Одного разу юнак запитав його:

— Чому ви нічого не робите в цей день? Земля ж чекає роботи.

Старий відповів:

— Саме сьогодні земля не потребує рук. Вона пам’ятає біль.

Юнак здивувався:

— Як земля може пам’ятати?

Старий нахилився, взяв грудку землі й сказав:

— У цей день багато років тому невинна любов була розп’ята. Люди не впізнали добро, відкинули світло і обрали темряву. Але саме в цю мить у землю впало зерно — не звичайне, а зерно жертви.

— І що з ним сталося? — тихо спитав юнак.

— Зерно не проростає одразу, — відповів старий. — Воно спершу має померти в землі. І лише тоді народжується нове життя.

Юнак довго мовчав, а потім сказав:

— То Страсна п’ятниця — це не кінець?

Старий усміхнувся:

— Ні, це тиша перед воскресінням. День, коли біль ще живий, але надія вже поруч.

І відтоді юнак теж приходив у поле в цей день — не працювати, а слухати тишу, в якій народжується життя.

Сенс притчі:

Страсна п’ятниця — це не лише день скорботи, а й початок великої надії. Через жертву приходить відродження, а після темряви — світло.