Євгена Межевого розлучили з трьома неповнолітніми дітьми на російському блокпості біля Маріуполя. Вони не бачилися більш як два місяці
Коли Євгена Межевого арештовували російські солдати, він встиг повісити на шию старшому синові сумку з телефонами. Тоді він ще не знав, що ці гаджети допоможуть йому потім знайти своїх дітей і врятувати їх від усиновлення в Росії. Радіо Свобода розповідає історію однієї родини, яка пройшла через примусове розлучення і депортацію. Як вдалося повернути дітей?
Батька-одинака Євгена Межевого російські солдати розлучили з його трьома неповнолітніми дітьми на блокпості біля Маріуполя. Далі були допити, знущання і ув’язнення в Оленівській колонії, а його дітей вивезли в Росію.
Тоді ж до Російської Федерації вивезли з тимчасово окупованих територій три десятки українських дітей. Серед них був і маріуполець Філіп, якого усиновила російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова.
«Евакуація», а не депортація – так в Росії називають вивезення українських дітей із окупованих територій.
Зафіксовано чимало випадків, коли це відбувалося примусово або під виглядом поїздки на відпочинок чи оздоровлення.
На території країни-агресорки неповнолітнім змінюють персональні дані, для українських дітей навіть спростили процедуру отримання російського громадянства. Відтак надалі ідентифікувати та повернути додому їх буде важко.
Депортованих хлопчиків та дівчаток усиновлюють. Щонайменше 400 українських дітей, за даними правозахисників, уже живуть у нових російських родинах.
Нових батьків шукають навіть для тих дітей, які мають маму, тата, і вони не позбавлені батьківських прав.
Фільтрація
Євген Межевой – багатодітний батько, який виховує своїх дітей один. На початок повномасштабного вторгнення він разом з сином Матвієм, доньками Святославою та Олександрою жили в Маріуполі.
Євген працював кранівником на місцевому комбінаті, відкрив власне кафе. Коли російська армія почала обстрілювати Маріуполь, знищуючи житлові будинки, Межевой хотів виїхати з дітьми. Алене зміг цього зробити через проблеми з транспортом і пальним.
«Чим ближче вони (російські війська – ред.) були, тим ми йшли далі від них», – розповідає чоловік.
Євген Межевой з дітьми
Тож із 24 лютог сім’ї довелося шукати прихисток спочатку у помешканнях колишньої тещі, друга і в підсумку переміститися у закинуте бомбосховище при одній із маріупольських лікарень.
Там Межевой уперше побачив російських військових.
Вони дали пів години на евакуацію. Я просто не розумів, куди нас везуть
«Вони дали пів години на евакуацію. Сказали, що за ними йдуть чеченські спецпризначенці, які проводитимуть «зачистку». Я просто не розумів, куди нас везуть, чим нас везуть, що там буде, чи будуть нас годувати, чи просто дадуть намети, а ви живіть там як хочете. Я просто не міг собі дозволити, щоб мої діти були голодними. Тому я набрав продуктів практично два мішки (харчі перед повномасштабним вторгнення були закуплені для кафе Євгена, – ред.) і тягнув на собі», – пригадує чоловік.
Сім’я Межевого разом з новими сусідами по бомбосховищу сіла в транспорт, який надали російські окупанти. Машинами їх повезли на околицю Маріуполя, там нагодували, знову посадили в автівки і перевезли до блокпоста, де розпочалася перевірка речей і документів.
Ти – наш клієнт, чекаєш
Євген каже, що одразу впав в око перевіряючий: «У мене був військовий квиток з собою, у мене була прописка, і там написано, що прописка у військовій частині (раніше чоловік служив за контрактом на Львівщині – ред.). Вони сказали, що «ти – наш клієнт, чекаєш». Я попросив посадити дітей хоча б, щоб знайти, з ким вони будуть. Я спитав: «А мене надовго?» – «Ну як справа піде, може на дві години, а може на сім років».
Євген знайшов жінку, яка погодилася тимчасово приглянути за дітьми, і посадив їх в евакуаційний автобус.
«Мене коли арештовували, то я Матвію на шию «сплавив» сумку з телефонами. Якщо б вони там покопалися в телефоні, там стільки фотографій з військової служби!».
Євген Межевой пробув в Оленівській колонії 45 днів
Потім російські солдати Євгена Межевого посадили в автівку і повезли на допит. Там, у наметі, його розпитували про службу, а потім зав’язали очі, зв’язали руки, і знову кудись перевезли. Лише згодом Євген зрозумів, що це був Новоазовський ізолятор, де він пробув два дні.
Наступний етап так званої фільтрації був у приміщенні Донецького управління з боротьби з організованою злочинністю, яке зайняли окупанти.
Знову питали про військову службу, про діяльність «Азову». А врешті забрали документи і повезли у сумнозвісну колонію у селищі Оленівка, де росіяни утримували українських військовополонених.
Я навчився спати на одній нозі
«Нас коли привели, запхали в камеру номер два. Нас там було 54 людини. Які умови: це – шестимісна камера. Годували, як свиней, з брудного посуду. Ні виделок, ні ложок…
Давали хліб, окраєць, ми вирізали м’якушку і їли хлібом. Потім днів через п’ять нас перевели в другу камеру. Тоді привезли сто жінок військових. Нас в двомісну камеру заперли 28 чоловіків. Там не було навіть де сісти. Там просто двоє людей вимушені були стояти, при чому стояти на одній нозі. Настільки мало місця було, що я навчився спати на одній нозі», – пригадує чоловік.
Поза камерою ув’язнені працювали. Євген Межевой допомагав приводити до ладу газон, ремонтував і допомагав готувати приміщення для майбутніх військовополонених.
Загибель українських полонених військових в Оленівці може стати предметом розгляду в Міжнародному кримінальному суді – правозахисниця
В Оленівській колонії Межевой пробув 45 днів.
26 травня йому повідомили, що він – вільний. Чоловіка відпустили так само, як забрали – без жодних пояснень. На волі з Євгеном опинився ще один чоловік. Разом вони попрямували до Донецька. Спочатку йшли просто по дорозі, далі почали орієнтуватися по знаках, аж поки ввечері по них не відкрили вогонь. Чоловіки переночували на зупинці громадського транспорту, а вже зранку попрямували далі. Так Межевой добрався до Донецького управління з боротьби з організованою злочинністю, щоб забрати свої документи, які в нього вилучили.
Вони зранку полетіли в Москву
«Всі віддали документи, крім свідоцтв про народження. Сказали, що вони були передані моїм дітям тому, що вони зранку полетіли в Москву», – розповідає Євген.
Безіменне – Донецьк – Москва
Після того як Євгена Межевого російські військові затримали під час фільтрації, його дітей так званий евакуаційний автобус привіз в село Безіменне, що на Донеччині.
Там усі теж мали пройти фільтрацію.
Спочатку діти жили у будинку культури і за ними наглядала жінка, яку попросив Євген. Проте, згодом ця жінка зникла.
«Потім вони були самі по собі. Вони мене шукали. Матвій писав оголошення, дівчата бігали, розклеювали. Потім їх забрали в Новоазовську центральну лікарню, вони там сиділи, директорка будинку культури викликала соцслужбу, тому що діти самі собі представлені, і їх забрали», – розповідає Євген Межевой.Окупанти депортували Матвія, Святославу та Олександру до Росії
З лікарні дітей перевезли у дитячий будинок в Донецьку, де вранці 27 травня повідомили, що вони летять у Москву.
Спочатку хлопців і дівчат везли автобусом до Ростова-на-Дону, звідти літаком до столиці РФ, а потім у дитячий санаторій «Поляни». Це – заміське відділення Дитячого медичного центру Управління справами президента Володимира Путіна.
Разом із трьома дітьми Євгена Межевого тоді в Росію депортували 31 українську дитину.
Ми – або в інтенерат або нас усиновлять
Уперше поспілкуватися з батьком діти змогли через тиждень після прибуття у санаторій. Тоді Євген отримав у соцслужбі так званої «ДНР» номер виховательки, яка була з дітьми у Росії. Періодично рідним давали зідзвонитися. Але найважливіший дзвінок був 16 червня. З телефону, який чоловік повісив на шию сина, коли його арештовували, його набрав Матвій і повідомив, що дітей хочуть усиновити.
«Тату, приїхали з соцслужби, нас хочуть усиновити. Не можуть вони нас привезти в Донецьк, тому що там стріляють сильно. Ми – або в інтенерат або нас усиновлять. Вони сказали, що в тебе максимум п’ять днів». Я приїхав за два», – пригадує Євген.
Разом з Матвієм у російський санаторій вивезли 31 українську дитину
Грошима на квиток до Москви Євгену допомогли волонтери. Хто ці люди, – чоловік не розголошує, щоб не зашкодити їхній майбутній допомозі іншим українцям. Вони ж і домовлялися із соцслужбою так званої «ДНР», писали лист на ім’я російського президента з проханням передати дітей законному представнику. Спершу чоловік добирався до санаторію потягом, а потім приватною автівкою. І ось вона довгоочікувана зустріч.
«Ура, тату!» Що вони ще можуть сказати? Нема слів, одні емоції. Я їх обійняв», – пригадує Межевой.
Ще декілька днів сім’я пожила у домі місцевого волонтера, а потім отримала пропозицію виїхати за кордон.
«Мріють про свій дім»
Чотки з нами всю війну пройшли. Діти їх перебирали, коли було страшно
Майже вісім місяців сім’я живе у столиці Латвії. У Ризі вони орендують квартиру. Євген ходить на роботу, Матвій з Святославою – у школу, а Олександра – у садок. Про Маріуполь їм зараз нагадують лише декілька речей, які вдалося вивезти з дому.
«Чотки є, подаровані мені моїм товаришем. Вони з нами всю війну пройшли. Діти їх перебирали, коли їм було страшно. У Матвія збереглася медаль за третє місце з греко-римської боротьби. Просто що обрізана символіка України (синьо-жовта стрічка – ред.), на шнурку, а сама медаль збережена».
Євгену довелося відрізати стрічку, коли збирали речі на «евакуацію», бо розумів, що може виникнути небезпечна ситуація для дітей.
Зараз сім’я Межевой живе у Латвії. Вони чекають на бабусю, яку окупанти теж примусово евакуювали до РФ
Уже в Латвії сім’я зрозуміла, що Матвій мав рацію, коли боявся, що їх усиновлять.
Разом із Межевими у групі українських дітей, вивезених із Маріуполя, був хлопчик Філіп. Саме його усиновила російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова, дитині вручили паспорт РФ і організували навколо цього медійну кампанію.
Філіп Головня розповідав російським журналістам, що він – сирота, у Маріуполі жив з опікунами, і що вони його начебто вигнали з дому під час повномасштабного вторгнення.
Радіо Свобода, поки триває війна, не має можливості підтвердити чи спростувати ці слова.
Євген Межевой розповідає, що коли ця історія з Філіпом стала публічною, його син одразу впізнав хлопця.
«Там всі з його групи, що там впізнавати. 31 особу як привезли з Маріуполя – вони всюди були разом. Їх не розділяли по вікових категоріях. Вони в один і той же час ходили на фільми, на музику, їсти ходили. У них навіть дискотека в один час була».
Потім Матвій дізнався, що після того, як їх забрав батько, й іншим українським хлопцям та дівчатам знайшли нові російські родини. Про це хлопчику розповів по телефону товариш із табору, якого також усиновили.
Дмитро Лубінець стверджує, що Європейський інститут омбудсмана не провів внутрішнього розслідування та не застосував санкцій до доктора Зігеле на його прохання
Історія маріупольської сім’ї Межевой – нині одна з небагатьох із щасливим фіналом возз’єднання сім’ї. За інформацією офіційного порталу «Діти війни», українській владі вдалося повернути 128 дітей.
Цей процес – важкий і тривалий, але щоб таких історій було більше, до родичів депортованих звертається уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець
«Якщо у вас є дані про таких (депортованих – ред.) дітей, ви знаєте про ті ситуації, ви – рідні, близькі, сусіди, знайомі таких дітей, будь ласка, зверніться до нас через телефон гарячої лінії, сайт, мені у Facebook можете писати, будь-де. Ми беремо цю інформацію, пропрацьовуємо і повертаємо дітей в Україну».
Лише днями, майже через рік після повномасштабного вторгнення, Євгену Межевому вдалося знайти контакти і додзвонитися до колишньої тещі, бабусі своїх дітей. Як виявилося, її з чоловіком теж окупанти примусово евакуювали до Російської Федерації. Дідусь дітей, на жаль, там уже помер. А бабуся готується до переїзду у Латвію до онуків.
У дітей є одна мрія на всіх: «Мріють про свій дім. Там, де можна посадити своє дерево, де можна завести свою собаку, де можна просто вийти на вулицю і піти погратися у свою пісочницю, щоб ніде не стріляли. Своє щось».
За даними російських відкритих даних, на території країни-агресорки може перебувати понад 733 тисячі депортованих українських дітей. Українська ж сторона нині змогла верифікували лише понад 16 тисяч депортованих дітей. Хоча в Офісі омбудсмена стверджують, що вивезених неповнолітніх сотні тисяч.
Розлучення дітей з батьками, депортація їх до Росії із подальшим усиновленням і вихованням із зміною ідентичності, є проявом геноцидної політики, яку проводить Росія на окупованих територіях України.