Подаємо мовою оригіналу:
Сьогодні я вчинила гріх, відмовивши людині в допомозі. При чому зробила це категорично та безапеляційно: “ні, я не покажу Вам де знаходиться Церква Московського Патріархату”. Сказала і пішла геть.
Моя ранкова дискусія була недовгою. Тому що сірих тонів більше не існує, вони зникли 24 лютого остаточно та назавжди. Лишилися лише чорні та білі.
– подскажите, а как пройти к церкви Вери и Надежды
– а для Вас принципово йти до Московської церкви?
– я там была, мне понравилось
– але це ж Церква Московського Патріархату
– а какое это имеет значение, я иду к Богу
– а звідки Ви?
– я переселенка, с Никополя
– і Вам все-одно? І Ви йдете до Московської церкви в час війни? Нас вбивають, Ви переселенка і Ви і далі шукаєте церкву агресора?
– но я же иду к Богу
– це не аргумент. Я не покажу Вам, де знаходиться московський храм!
І я пішла.
Вивчена мантра “я же иду к Богу” завела мене найбільше.
Чи є Бог в Церкві, яка благословляє вбивати людей?… для мене – не має. Там, де вбивають – любові не має. А Бог є любов!
Напівтонів більше не існує. Де є любов – там є Бог!
