Оля Цибульська: Не виключаю, що Винник повернеться в Україну на білому коні

Нижче представлена скорочена версія нашої розмови. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Як для тебе розпочалася повномасштабна війна?

– То таке запитання, знаєш, яке, по-перше, не те що втратило емоційне забарвлення, а гостроту відчуттів. Навіть от щойно перед тим, як зайти в студію побачила про прильоти в Чернігові (розмова відбулася 17 квітня – ред.), і вони мені сьогодні болять, напевно, більше, ніж те, що я відчувала 24 лютого.

То був такий великий загальний біль, який ми поділили на всіх, а зараз кожна новина прилітає конкретно в серце. Я зустріла так само як і всі: в шоці, страху, болі, бажанні щось робити прямо зараз.

І в глобальному страху насамперед за свою дитину, тому що в таких ситуаціях знімаються всі соціальні норми, і ти стаєш просто жінкою, просто мамою, думаєш про те, щоб вберегти свою дитину.

– Що допомогло тримати здоровий глузд, моральний стан?

– Не було здорового глузду. Мені здається, що ми всі тоді не були в здоровому глузді, ми були в шоковому стані. Не думаю, що тоді нами керувала якась логіка, швидше за все якраз таки інстинкти збереження себе.

Насамперед мені хотілося знову-таки убезпечити свою дитину. І ми думали про сина в той момент, особливо перші дні, коли ти не розумієш глобально що, відбувається, як це відбувається в такому масштабі, тому що війна – це не нове слово для нас всіх з 2014 року.

Я не можу сказати, що я брала участь чи точно це на собі відчувала, але я була на “нулі” з 2014 року декілька разів. Я розуміла, що це відбувається постійно, але коли це в такому масштабі, коли ти чуєш, що відбувається в Гостомелі, коли танки заходять на Оболонь та коли ти взагалі дезорієнтована, тоді була найперша думка – це схопити Нестора та сховати його, думати, що будемо робити, якщо вони підійдуть ближче.

Потім уже місяць за місяцем ми приводили себе в якийсь середньостатистичний адекватний стан і вчилися жити заново в тих умовах, які маємо сьогодні. І я пишаюся нами, тому що третій рік війни, дійсно дуже складні зараз ситуації, дуже болісно сприймати все, що відбувається. Але мене сильно надихають люди, які про життя, які продовжують шукати сенси, які не шукають приводів “собачитися”, а шукають приводи об’єднатися і підсилювати те, що в нас є.

– Зараз їздиш на передову до військових, спілкуєшся з ними?

– У військові частини – так. Виступаю, є благодійні концерти. На саму передову не їду, Нестор дуже чітко це розуміє і дуже тонко відчуває.

Коли я була в Харкові, у містах по лінії фронту, він не спить, нервує, бо я його туди не беру. Я його з 24 лютого вожу за собою постійно, а от у ці міста кажу, що він зі мною не їде. Він починає дуже сильно переживати.

Він почав казати що, думає про те, що було б, якби мене не стало. І я бачу його емоційну реакцію. Я йому пояснюю, що загалом треба вчитися жити без мами, і чим старшим чоловіком ти будеш ставати, тим краще треба, щоб в тебе була ця навичка, але я бачу як його це хвилює.

Якщо я можу виконувати свій обов’язок, бути артистом і допомагати не перебуваючи на самому “нулі”, поки в цьому немає крайньої потреби, то я все-таки думаю про його стан, як він засинає і щоб йому було спокійніше.

– А як ви з чоловіком синові пояснювали цю війну, що відбувається навколо?

– Він народився у 2015 році. Я збрешу, коли скажу, що я свою дитину садила навпроти й казала: “Сину, дивися, це москалі”. Такого не було, але він у контексті.

Коли я їздила на передову й до прикордонників, привозила йому соляні свічки, які робили військові, провозила гільзи раніше. Коли він мене питав, що це, я кажу: “Іде війна, у нас є захисники, які нас захищають. На нас нападає Росія, вона окупувала наші території”.

Я йому розказувала про Крим, розказувала про Донецьк, показувала фото, де я була раніше, виступала. Тому він у контексті всього, але для дитини дев’яти років це десь далеко, тобто він не може ще так відчути на собі, на щастя.

Тоді в перші дні (повномасштабної війни – ред.) в паркінгу він почав питати, що відбувається. Я йому казала: “Нестор, росіяни ось тут, вони можуть зайти, в них зброя, це небезпека, це терористи”. Він почав питати, чи можуть вони нас розстріляти. Я відповідаю так, але не залякую, а реально пояснюю.

Він ненавидить все російське. Він дуже по-особливому реагує, коли чує російську мову на вулиці. Причому він не робить це агресивно, а намагається вступати в діалог. Я йому пояснила, що не можна агресивно людей змусити, і так повинно бути в сім’ях. Тобто любити своє і себе треба з самого малку, але це треба робити дуже природно, як дихати.

Мені здається, що одна з причин для того, щоб ця війна закінчилась і більше ніколи не поверталася в наше життя – це нам треба змалку дітей вчити любити своє і розуміти які ми круті, і наскільки ми самодостатні, унікальні та яка в нас багата культура.

Оля Цибульська із сином Нестором (фото: instagram.com/cybulskaya)

– У школі Нестора є російськомовні діти? Як він на це реагує?

– У них англомовна школа. Половина предметів за НУШ українською мовою, половина – повністю англійською. Він не розказував про те, що хтось говорить російською.

Я вчора на районі вийшла купити кави, й підлітки каталися на скейтах і говорили активно російською. Перший мій порив був підійти й сказати: “Я, бл*ха, в Москві чи що?”

Потім я ставлю себе на місце 13-річних дітей, уявляю, що якась кобіта підстаркувата починає мені розказувати, як жити. Як я реагую як дитина? Я швидше за все, якщо мені не вистачає виховання, пошлю її на три літери або удам, що я її почула й замовкну. Коли вона відійде, я продовжу робити рівно те саме.

Я розумію, що це не працює взагалі. Я все життя їжджу в дуже різні міста, маленькі населені пункти й селища з концертами, і я розумію що треба з людьми говорити та співати українською так, щоб вони хотіли повторювати за тобою.

Я пам’ятаю свій концерт у Мар’їнці, коли почалась війна. Я виступала в будинку культури, прийшли різні люди, які на мене вовком спочатку дивилися. Я відчуваю цей холод в певний момент, коли зал не реагував ніяк. Потім до мене підходили жінки й казали: “Якби нам отак говорили про Україну, отак пояснювали про українську культуру раніше, тут би можливо цього не було”.

Я поки не бачу іншого інструменту, крім закохувати. От мені хотілося б закохувати у своє.

– А що ти думаєш в моменти, коли в наші топчарти музики потрапляють російські артисти?

– Був момент, коли я матюкалася, мене то бісило, і я плакала. Плакала, тому що коли я приїхала в Київ, зрозуміла, що моє покликання – це шоу-бізнес, що я хочу його будувати, а його й досі немає. У нас є шоу, і нема бізнесу.

Усі зароблені кошти я постійно інвестувала назад, тому я не їжджу на дорогих автівках, не сиджу в браслетах Cartier тощо. Я про те, що мені завжди хотілося реінвестувати в український, україномовний шоубізнес, бо мені воно болить.

У нас дуже класна індустрія, багато різних стилів, творчих людей. Кожен творить щось потрошку, але дуже якісне. Коли я бачила російських артистів, я спочатку вкурвлювалася, але ми ж з вами розумні люди.

Я почала розбиратися, чому це працює, спілкувалася з людьми, які займаються е digital-маркетингом. Вони мені пояснювали, що Росія дуже довго вкладає в шоу-бізнес. Вони на цьому заробляють дуже великі кошти. У них система заробітку від прослуховувань налаштована набагато краще, ніж у нас. Вони знають, що українці розуміють російську мову.

Росія постійно робила все для того, щоб ми були в одному культурному просторі, щоб ми дивились одні фільми, слухали одну музику, відзначали одні свята та сприймали себе як один культурний простір.

Вони таргетують свої пісні на Україну, щоб вони вискакували в рекомендаціях. У них вистачає і на ракети, і на музику. Вони розуміють, що культура – це зброя. У нас такого фінансового ресурсу немає, і в нас культура “не на часі”.

Але культура – це реально інструмент, і ми мусимо його використовувати, тому що це наше інформаційне поле бою. Ми там теж не маємо права програти, перш за все на території України.

Це я собі ще пояснюю через те, що не хочу вірити, що українці слухають це г*мно. У нас дуже багато класної музики, в нас реально ренесанс серед молоді.

Щоразу, коли ви берете гаджет, усвідомлюйте, що коли ви щось дивитеся, ви віддаєте туди частину свого життя, у щось інвестуєте. То треба інвестувати в себе. Виберіть собі із палітри людей, які вам подобаються, і туди вдихайте життя.

– Ти сказала, що українського шоу-бізнесу не існує. Що це означає?

– Є люди, які все своє життя присвячують сцені, які не уявляють свого життя інакше. Коли під час карантину все зачинилося, я ходила в ліс, вдягала сукні, робила мейкап і співала солов’ям, поки мій син грав у футбол. Я не можу без цього.

Але щоб був бізнес, повинні бути інвестиції, окупність повністю, щоб кожен отримував свою зарплату, а після цього має бути дохідна історія, яка лишається. Тобто це як твій бізнес.

У нас все рухається впритул. Особливо в тих артистів, які не працювали на російський ринок. Плюс у нас поки що немає інструментів і законодавства, яке регулює авторське право. У людей поки немає звички платити за контент. Добре, що YouTube якось монетизується зараз.

Коли в нас прийде розуміння, що це теж професія, індустрія; коли ми почнемо говорити про це нормально, що за моєю спиною стоїть команда, про яку я думаю, так само як про Нестора; коли в нас з’явиться звичка купувати підписку на прослуховування музики, ходити на концерт і платити за це гроші; коли в нас буде законодавство, яке регулює це все; коли до нас зайдуть лейбли великі, тоді це перетвориться на бізнес.

Поки що це просто ремесло, дуже складне, яке перебуває в процесі еволюції і яке, дай Боже, за мого життя, дійде до дохідної системи, яка теж буде частиною бюджету нашої країни.

– В одному з інтерв’ю ти говорила, що писала українські пісні, коли це не було модно. Я правильно розумію, що фактично українським артистам було вигідніше на російськомовну аудиторію працювати?

– Ми зранку прокидалися, по телевізору йшла “Утрення почта”. У нас не було тоді ні M1 Music Awards, ні Музичної платформи, ні Великого весняного концерту. У нас була “Песня года”, тобто єдина платформа, через яку ти можеш себе транслювати як артиста.

Потім з’явилася “Територія А”, яка була вибухом української музики. Ось тут ми розвивалися у своєму просторі, своїй тусовці.

Я не думаю, що вигідніше було писати для російськомовної аудиторії. Просто такий був тоді шоубізнес, по радіо грав Коля Басков, Філіп Кіркоров.

Коли я приносила свої пісні на радіо, мені казали: “Ну що, тебе після Баскова поставити? Послухай, яке там аранжування, скільки воно коштує. Подивись на кліп їхній з Таєю Повалій який коштує 55 000 доларів”.

А тоді дійсно щоб записати пісню, треба була набагато більша сума, ніж зараз. Режисери казали, що вони від 15 000 доларів. Це що, нирку піти здати чи що? І це не вигідніше. Ти шукав можливості, але всі цілилися в такий шоубізнес.

Російські артисти мали змогу собі орендувати Палац “Україна”, знімати дорогі відеороботи та аранжування. А ми тинялися туди-сюди, десь там підзаробив, там підзаробив, там домовився, там ще щось.

Ти отак між крапельками, але все одно коли інакше не можеш, розумієш, що то для тебе природно. Зі мною так було після “Фабрики”, коли ми опинилися в Москві, готувалися до конкурсу, щоб представляти Україну.

Ми тоді два місяці були на підготовці, після чого я сказала, що це взагалі не моє, і люди не мої, і воно мені не підходить, і я хочу додому. Ми з Сашею на цьому фоні теж перестали працювати після конкурсу. Не моя історія, я хочу додому.

– Мені здається, що коли артист за кордоном говорить, що він з України, до нього відразу виникають запитання. От у мене, наприклад, запитання до тих, хто виїхав з України. А точніше до людей, які чекають на їхнє повернення та хочуть цього.

– Коли ти перестаєш ідеалізувати людей, а просто їх сприймаєш такими, як є, розумієш, що може бути все, що завгодно. Я не виключаю, що за років п’ять Олег Винник приїде на білому коні, скаже: “Дівчата, я скучав”.

Розкаже якусь історію, яка теребить кожну жіночу душу, як він плакав, як він сумнівався, але постійно заходив на сторінку кожної, читав її пости тощо. І все.

Людська пам’ять може бути довгострокова та короткострокова. І коли нам дуже добре, спрацьовує короткострокова. Я можу прикинутися дурненькою, що вже такого не буде, але різні люди, в них різне світосприйняття, і треба бути в адекваті, що може бути по всякому.

Таких людей, які намагаються більш-менш адекватно оцінювати простір, більше. Я роблю все для того, щоб себе оточувати такими людьми. Для мене це моя Україна і для мене це мої люди.

Я не чекаю на повернення тих, хто поїхав, я не слідкую за тим, що в них у житті відбувається. Чесно, мені все одно. Вони думають, як далі жити, заробляти, творити та що придумати, щоб десь комусь бути потрібними.

Мене більше хвилюють люди, які розкидані по світу. Мені хочеться тут робити щось, щоб вони бачили сенси й хоч якийсь маленький гачок, за який можна зачепитися та приїхати назад, бо ми дуже класний народ і я вірю, що нам треба триматися купи.

І якщо моя діяльність стане причиною того, що хтось скаже: “Бл*ха, я так скучаю, я так хочу додому”, то я буду дуже щаслива.

Оля Цибульська не виключає можливості повернення Олега Винника в Україну (фото: instagram.com/cybulskaya)

– Давай про культуру, яка нібито не на часі. У коментарях під твоїм дописом прочитала звинувачення, що ти нібито ставиш державу перед вибором “або культура, або війна”. Що думаєш про це?

– Радянська культура, російська пропаганда намагається не вести діалог, а знищувати нас у принципі “або, або”: ти або з нами, або ми вас знищимо; або ви частина Росії, або ми вас знищимо; ви або говорите нашою мовою, або вас не буде. Вони зацікавлені, щоб знищити нашу країну.

Я дуже хочу, щоб все, що людина бачить, слухає і дивиться зародило одну просту думку: у житті можна не “або, або”, а “і, і”. Нам треба відроджувати й культуру, і сільське господарство, і малий, середній бізнес, і донатити військовим, і думати про фронт.

Бл*ха, ми їдемо на велосипеді, який горить і без сідла, у нас, курва, війна. Нам треба братися за все, і це дуже важко, але важко й не братися. Ми не можемо нівелювати якийсь напрямок і зробити його менш важливим.

Культура – це якраз-таки те, що нас об’єднує. Вони хотіли, щоб ми говорили одною мовою, слухали одну музику, дивилися одні фільми, відчували себе одним цілим. А ми окремий народ і окрема держава.

– У тебе є знайомі артисти, які мобілізувались?

– Віталій Козловський. Ярмак, ми з ним бачились в ЗСУ.

– А ти підтримуєш бронювання артистів від мобілізації?

– Я не підтримую бронювання когось конкретного. Мені здається, що є люди, які дійсно багато роблять нас свої локації. Тому я б не робила такого бронювання конкретно за професією, тому що страшно всім: і артистам, і продавцям, і фармацевтам, і лікарям. Усім однаково страшно.

– Кого із наших сучасних артистів ти слухаєш?

– Latexfauna. Дуже круті хлопці, мені подобається вайб музики.

Мені дуже подобається Пилип Коляденко. Я вважаю його феноменальним композитором.

Для наших дітей, які вивчають зараз українську культуру, Тарас Шевченко – це класика, яку вони зрозуміють, але яка десь дуже далеко. А мені хочеться полюбити українське, щоб я його прийшла і взяла за руку. Жадана так десь зловила, наприклад.

Я презентувала книжку на радіо, він також був такий насуплений і не дуже хотів зі мною спілкуватися. Вірші його подобаються, книжки подобаються, він не дуже сподобався (сміється).

Я, переступаючи своє его, підходжу й кажу: “Добрий день. Я Оля. Мені дуже приємно з вами познайомитися. Що ви, як ви?” Зав’язую примітивну розмову, не про глибоке й високе, а якусь людську, бо мені цікаво з ним подихати одним повітрям.

Для мене Пилип Коляденко, наприклад, теж живий класик, тому що він дуже талановита людина, пише класну музику. Він дуже тонко відчуває.

Уривський той самий, який створює вистави. Тому я періодично своєму оточенню ставлю питання, а хто для вас люди, на яких ви спираєтесь. Так набагато простіше закохувати людей в українське мистецтво.

Коли вони вже зрозуміють, які круті люди з нами живуть, вони зацікавляться, а що було до них. О, вони, напевно, читали Костенко. Давай подивимося, хто це така і тому подібне.

– Мені дуже подобається, як формується наша сучасна сцена. Знову-таки порівнюючи з російськими поп-артистами, у нас є сенси. Але вони нас і не покидають, тому що наші артисти привітали Аллу Пугачову з днем народження. Що думаєш?

– Ну, є і така точка зору. От комусь і так нормально, може, це якісь людські історії. Я б це не робила, для мене це крінж.

Зараз у момент такої війни бути космополітом не на часі. Тому що я сьогодні їду, Нестор дзвонить і каже: “Мама, тривога, ти в заторі стоїш, напевно. А ти сховайся, і така злива”. У цих умовах, коли він так дзвонить мені, я себе космополітом не можу відчувати. Я просто ненавиджу всіх їх.

– Говоримо про твою творчість. Пісні з Михайлом Хомою – це був класний дует. Зараз ви нічого разом не випускаєте. Я так розумію через те, що спільна робота вижила себе.

– Ми ж не гралися в дует, ми просто зробили дві пісні разом. Кожен пішов своєю сольною дорогою, а от як пісня “Цьомаю” написалася і вона нам зайшла, нам хотілося її зробити разом. Ми просто кайфонули, й люди кайфонули.

А зараз я змінилася. І Міша нарешті пішов до класики, з якої він і починав. Я дуже тішуся, що цей шлях DZIDZIO дав йому можливість знову повернутися до своїх джерел. Вчора в машині слухала гімн його виконання, ліпше нього ніхто не співає. Тому він зараз класикою займається і тепер співає в дуеті з Олександром Пономарьовим, але я дуже радію, він великий молодець.

– А з ким із сучасних артистів ти хотіла б колаборацію?

– Ні з ким. Я тобі чесно скажу, що дует – це кожен раз одні нерви, тому що дві егоїстичні натури на одній сцені. Кожен артист себе по-своєму бачить.

Я дуже сильно ревную сцену і глядачів. Після кожного концерту кажу: “Спробуйте мені слухати після цього якусь іншого артистку, я вам дам!” (сміється). Я дійсно дуже щиро спілкуюся з людьми й багато віддаю енергетично.

Поки що в моїй голові нічого і ніхто не звучить, але багато класних зараз артистів. Мені здається, що все починається з пісні. Я тоді запропоную комусь чи хтось запропонує мені.

Оля Цибульська вважає недолцільним бронювати когось за конкретною професією (фото: instagram.com/cybulskaya)

– Твоя нещодавня книга “Цвіти” стала маніфестом до жінок любити себе такими, якими ми є? Як взагалі з’явилася ідея та про що ця книга для тебе?

– Це мій життєвий досвід. Коли я приїхала до Києва та почала займатися шоу-бізнесом, я дуже часто просила допомоги, а ніхто не хотів. А ти в такому віці, коли виїхала з гніздечка батьків, де ти була ідеальна, потрапляєш у великий світ і тобі кажуть, що ти неправильна.

Я собі пообіцяла, що в момент, коли в мене вийде, а сумніву не було, ці історії, як я докумекала до якихось життєвих рішень, буду розказувати просто так і мені не буде шкода. Можливо, та історія комусь знадобиться, бо я пам’ятаю той момент, коли в тебе в кишені 25 гривень стипендії, і то весь твій капітал.

Коли почався ковід, я своїй чудовій приятельці Світлані Павелецькій вмикала свою пісню та якимись чином ми перейшли до текстів, які я писала для себе. Вона з партнером почитали та запропонували зробити таку класну легку літературу для дівчат.

Це була дитяча мрія. До початку повномасштабної війни то було дуже таке дівчаче ги-ги-га-га, яке мені хотілося, щоб дівчата читали за кавою, клали в сумку, дарували на свята.

Потім звичайно вона оновилась декілька разів, бо я змінилася, набралася соку життєвого, навколо все змінилося. Це моя історія жінки, якій сьогодні майже 40, яка переживала різні моменти, яка боялася, сумнівалася, яка зустріла війну, яка прожила якісь складні моменти, яка не знала, як жити далі та зліплювала себе по частинах.

Я не позиціоную себе як письменниця. Я людина, яка написала свою життєву історію. Виходячи з того, що сьогодні ця книжка входить в топ-5 книжок про ментальне здоров’я, напевно, комусь вона таки прийшлася до душі та допомогла.

У мене немає цілі, щоб це подобалося всьому світу, але в мене є ціль, щоб моя книжка хоча б одну людину зробила щасливою. І потім, щоб вона стала світовим бестселером (сміється).

Мені здається, що чим простіша форма, тим легше воно лягає людям і якщо в такому інформаційному вулику комусь зайде під чашку кави та допоможе видихнути, це допоможе мені жити.

– Знаєш, мені 20 років, і мені дуже приємно спілкуватися з мудрими дорослими жінками. В силу свого віку я не можу поставити собі запитання, а що я сказала б собі кілька років тому. Однак запитаю тебе. Що б ти порадила собі?

– Ми пів життя витрачаємо на те, щоб звіритися з зовнішнім світом, чи правильно ми живемо. Знайти якихось role model (рольову модель – ред.), щоб дивитися, як треба жити. Дуже часто ці люди з екрана здаються крутими, а десь за кадром людина дорівнює г*мно.

Або ти рівняєшся на якусь людину, йдеш до того, до чого вона дійшла, витрачаєш на це 40 років і розумієш що ти взагалі нещаслива.

Тому всі відповіді є всередині себе. Про це моя книга, про це мої пісні.

Говоріть з собою, навчіться ставити собі запитання і давайте на них чесні відповіді. Питайте себе, чи щаслива я, чи там, де я хочу, чи з тим я сплю.

І буде набагато простіше. І не буде так, що вже Боженька кличе, а ти ще нічого не зрозуміла.

Оля Цибульська (фото: РБК-Україна)