Антон працював менеджером в офісі. Не простим, доробився до старшого. Але не “зазвіздився”, як деякі, а на дружній ноті продовжив спілкуватися з іншими співробітниками. Якраз сьогодні він запросив друзів з офісу в кафе, так би мовити, “проставитися”. Увечері вони великою компанією завалилися в ресторан і закотили гулянку.
Антон і ще кілька хлопців вийшли на ганок подихати свіжим повітрям і покурити. З темряви до Антона підійшов хлопчик років семи.
“Дядьку, у вас поїсти нічого не залишиться?” – запитав він тремтячим голосом. Антон сторопів. Хлопці зареготали і порадили йому гнати жебрака в три шиї.
Але у Антона чомусь защипало очі, він проковтнув клубок, який підступив до горла, взяв хлопчика за руку і завів в ресторан.
Посадивши малого за столик, він підкликав офіціантку і замовив картопляне пюре з котлетою, три пиріжка і чай з лимоном. Офіціантка запротестувала, що жебраків не обслуговує, але Антон пообіцяв їй непогані чайові і вона пішла виконувати замовлення.
Але, на подив Антона, хлопчак не накинувся на їжу, а діставши з кишені пакетик, став її акуратно туди складати. “Їж, ти що, я тобі ще куплю”, – сказав хлопець. А хлопчик видавив: “Це я не собі. Це мамі з Олею. Вони голодні сидять “.
У Антона стислося серце від жалю. Він випровадив друзів додому, взяв хлопчика і відправився в супермаркет. Там він накупив два важких пакети з продуктами і велів Вітальці (так звали малого) вести його додому. Вони пройшли майже два квартали і вперлися в стару обшарпану будівлю гуртожитку місцевого заводу.
Двері їм відкрила миловидна, але виснажена жінка років тридцяти з хвостиком. “Віталька знову щось накоїв?” – запитала вона переляканим голосом. “Мамо, я їсти хочу”, – пролунав дитячий голос з іншої кімнати.
“Зараз, Олічка, йду миленька”, – сказала жінка ласкавим голосом. “Вибачте, але що вам треба?” – повернулася вона до Антона. “Я вам поїсти приніс”, – відповів хлопець.
А потім, не питаючись, пройшов на маленьку кухоньку. У жінки з очей котилися сльози. “Я віддам, я зароблю і вам все віддам”, – крізь плач видавила вона. “Мамо, сиди з Олеюю, вона ж хворіє. Я сам зароблю. За тебе приберуся і піду машини мити “, – захлинаючись сказав Віталька.
Антон взяв жінку за руку, посадив на диван і коротко сказав: “Розповідай”. Маму Віталька і Олі звали Оленою. І вони не завжди так жили. Одного разу чоловік Олени і батько дітлахів привів додому іншу жінку, а свою сім’ю без жалю вигнав на вулицю.
Олена нічого вдіяти не могла – квартира була спочатку чоловіка. Їй вдалося влаштуватися двірником і заселитися в цю крихітну кімнатку в гуртожитку. Але Олічка захворіла, знадобилися дорогі ліки і грошей зовсім не залишилося. Навіть на їжу. І Олена знову стала обіцяти, що віддасть Антону гроші за продукти.
Хлопець обняв заплакану жінку і став гладити її по голові. Він намагався стримати сльози.
На наступний день він знову приніс продукти. І ліки для Олі. І іграшки для дітей. Після роботи разом з Віталька вони прибрали ділянку Олени. З тих пір чоловік став постійним гостем в будинку жінки.
А в кінці кінців він усвідомив, що його тягне туди більше, ніж до себе додому. І тоді він зважився об’єднати дві ці речі – новопридбану сім’ю і дім. Він запропонував Олені руку і серце. Вона була не проти. А діти тільки «за» …
