Колись давно в одному селі жив старий чоловік. Щороку на Зелені свята він прикрашав свою оселю запашними травами, гілочками липи та клену. Сусіди дивувалися:
— Навіщо ти витрачаєш стільки часу? Хіба кілька гілок можуть щось змінити?
Старий лише усміхався і відповідав:
— Змінюють не гілки, а те, що вони нагадують людині.
Одного року до села прийшла сильна посуха. Земля потріскалася, люди втратили надію на врожай. Тоді старий запросив сусідів до себе. У хаті пахло м’ятою, любистком і чебрецем, а на столі горіла свічка.
— Подивіться на ці трави, — сказав він. — Вони різні, але разом створюють аромат. Так само і люди. Коли кожен думає лише про себе, серце висихає, мов земля без дощу. Але коли є любов, віра і доброта, тоді Господь посилає благословення.
Люди замислилися. Відтоді вони почали допомагати один одному: хтось ділився водою, хтось — насінням, а хтось — просто добрим словом.
Невдовзі прийшов довгоочікуваний дощ. Поля зазеленіли, а врожай виявився кращим, ніж сподівалися.
Тоді селяни зрозуміли мудрість старого: справжні Зелені свята — не лише в зелені біля ікон чи в хаті. Вони народжуються в серці людини, коли в ньому оселяються віра, надія та любов.
Мораль: як зелень оживляє землю після весни, так Божа благодать оживляє душу, якщо в ній є місце для добра і милосердя
