У мові немає окремого слова для матері чи батька, чия дитина померла, – можливо, тому, що цю тему боляче навіть зачіпати публічно. Елль Райт втратила сина Тедді невдовзі після його народження – і не згодна, що люди можуть називатися батьками лише тоді, коли їхні діти живуть на цьому світі. bbc.com
Наступної весни моєму синочку Тедді виповнилось би три роки – але ми не встигли навіть забрати його додому з лікарні. Він помер у віці трьох днів. Відколи це сталося, я не перестала відчувати себе матір’ю – хоча це вже зовсім не те материнство, якого я очікувала
Десять місяців я намагалася завагітніти, і ось нарешті тест показав позитивний результат. Це було у вересні 2015 року. Пам’ятаю, як чекала з роботи свого чоловіка Ніко, щоб повідомити йому радісну новину. Я вклала йому у руки позитивний тест, він перевів на нього погляд, і його обличчя змінилося на очах. Він весь просяяв, а я заплакала. Хоча перед тим не думала, що колись відчую більшу ейфорію, ніж на нашому весіллі.
Ми нікому не говорили про вагітність до першого УЗД у 12 тижнів. Я й сама не до кінця вірила, поки не побачила на екрані наше маля – як воно плаває, вертиться, чеберяє ніжками, таке жваве й активне, сповнене життя. Після УЗД я відвезла чоловіка на роботу і невдовзі отримала він нього повідомлення: “Це найпрекрасніший понеділок у моєму житті. Якби всі понеділки були такими!”<
Ще шість місяців, і я тримала новонародженого синочка на руках.
Він був таким крихітним – і не плакав.
Буквально за кілька секунд акушерка забрала його від мене, лишивши мене народжувати плаценту. Моя тривога посилювалася. Та не минуло багато часу, як до мене підійшов Ніко, а за ним – медсестра, яка тримала нашого сина й усміхалася. Його сповили лікарняною пелюшкою, а на голівку надягли синю плетену шапочку.
Медсестра пояснила, що у малюка не відразу “ввімкнулися потрібні функції”, але потім він задихав і його стан стабілізувався. У цій шапочці він нагадував мені рибалку, який от-от вирушить у море. Ми й не здогадувались, що незабаром він вирушить в іншу далеку подорож, провівши на цій Землі лише 74 години.
Ми вирішили назвати його Тедді. Його повне ім’я – Едвард Константин; друге ім’я – на честь нашої улюбленої бухти Константина на півночі Корнуолла. Я мріяла про час, коли Тедді робитиме там свої перші малюкові кроки назустріч хвилям.
Того вечора нас із Тедді поклали спати в палаті з іншими немовлятами, які потребували особливої уваги, та їхніми мамами. Я заснула, але через дві з половиною години прокинулась від того, що мене трясла за плече акушерка. “Я мушу його забрати, він дуже холодний”, – сказала вона. Коли вона дістала його з люлечки, я побачила, що його рученята безвольно звисають по боках. Виявилось, що він не дихав; як давно – ніхто не знав. Вісімнадцять хвилин пішло на реанімацію. Як ми дізналися пізніше, його мозок був ушкоджений незворотно.
Тедді перевели до спеціалізованої реанімації в іншій лікарні, де ним опікувався професор з Ґрейт-Ормонд-стріт – найкращої дитячої лікарні Лондона. Тим часом мій організм працював точно так, як належить організму молодої мами. Того ж дня, коли ми дізналися, що Тедді відключать від апаратів штучної підтримки життя, у мене прибуло молоко. Найжорстокіший дарунок матінки-природи.
Неможливо описати мій стан, коли я дізналася, що Тедді уже нічим не зарадиш і що скоро він помре. Мені ніби перекрило повітря – накрило потужною хвилею, з-під якої я вже ніколи не вирину, хоч би як борсатись чи кричати.
Тедді народився 16 травня 2016 р., а помер 19 травня від надзвичайно рідкісного розладу обміну речовин під назвою «3-метилглутарова ацидурія». Це означає, що для нього все було отруйним, навіть повітря, яким він дихав від народження. Але всередині мене йому ніщо не загрожувало – тому мені й вдалося виносити його, народити, зустрітися з ним бодай на трохи, потримати його на руках, відчути його запах і тепло його шкіри.
Прощальні години із Тедді минули ніби у сповільненому русі. Нам нарешті дозволили забрати його з кювезу й прикласти шкіра до шкіри. Його уперше взяли на руки бабусі й дідусі, і ми зробили єдине сімейне фото утрьох: Тедді, Ніко і я.
Коли прийшов час, я сиділа на дивані у приватній кімнаті. Зі мною були Ніко й моя мама. Медсестра відключила постачання кисню в легені Тедді, відчепила останні трубочки з його обличчя й передала його нам.
Нарешті він був вільний від усіх датчиків, усіх машин, що гудять і сигналять. Поки він натужно робив останні вдихи, ми читали йому книжечку «Знаєш, як сильно я тебе люблю?» Я розчинялася у цих словах, водночас намагаючись запам’ятати у найменших деталях його досконале обличчя з гостреньким підборіддям і вагу його тільця у мене на руках. Коли дихання зупинилося, я не злякалась; мені лише хотілося, щоби він відчував безпеку і нашу любов. Адже це властиво усім матерям – забувати про власні почуття, оберігаючи почуття своїх дітей. Втім, у ту мить я на фізичному рівні відчула, як у мене розбилося серце; принаймні, влучнішого опису я не знайду.
Після цієї несподіваної втрати я ніби заціпеніла. “Але ж таке часом трапляється”, – думала я. Я розіслала повідомлення кільком друзям: пояснила їм, що ми мусили попрощатися з Тедді. Тоді я не могла навіть написати слова “він помер”. Знадобилося кілька місяців, щоб я знайшла в собі сили казати чи писати: “Тедді помер”.
Ми повернулися додому, де в коридорі на нас чекала коляска, а в нашій спальні – люлечка. Ніко відніс їх у дитячу кімнату й щільно зачинив двері. Довгий час я не могла навіть дивитися на ті двері, проходячи по коридору. Звідти у коридор проривалося світло, нагадуючи про величезну частину життя, відрізану від мене. Життя, до якого я готувалася дев’ять місяців – і раптово втратила.
Наші телефони – мобільні та домашній – дзвонили без упину. Найкраще мене підтримали ті друзі, які просто сказали: “Ми поруч, якщо тобі потрібна наша допомога. Ми тебе любимо”. Вони не вимагали від мене відповіді, а я знала: коли я знову зможу спілкуватися, вони на мене чекатимуть.
Через шість днів після смерті Тедді до нас навідалася акушерка, яка працює з батьками померлих дітей. Перед її приходом я змусила себе прийняти душ, пристойно вдягнутись і підфарбувати обличчя. Я відкрила їй двері з усмішкою й бадьоро запитала, чи не бажає вона чашечку чаю.
Напевно, вона подумала, що я зовсім з’їхала з глузду. Я швидко зрозуміла, що немає сенсу говорити з нею про Тедді. Вона навіть не потрудилася запам’ятати його ім’я. Для неї це було чергове дитя, яке не дожило до виписки. Я намагалася побільше про нього розповісти, показувала його фотографії. Вона ж, здається, очікувала, що я буду мовчки плакати. Та я вже проплакала шість днів і втомилася. Вона хотіла, щоб ми горювали так, як написано в підручнику. Я ввічливо попросила її більше не приходити.
Потім мені зателефонувала секретарка з моєї жіночої консультації, щоб запитати, коли я хочу прийти на післяпологовий огляд. “Так, минулого тижня у мене були пологи, але моя дитина… померла”, – ледь вимовила я. Моя співрозмовниця трохи помовчала, потім швиденько вибачилася і розірвала з’єднання. За кілька днів мені надійшов лист зі словами: “Дуже прикро, що ваша вагітність мала таке невдале завершення”.
Багато хто вбачав у Тедді “невдале завершення” вагітності, а не реального хлопчика, мого сина. Тому мені було вкрай неприємно бачитись із людьми та пояснювати їм, що сталося. Майже півтора місяця я трималася осторонь від усіх, окрім рідних і дуже небагатьох найближчих друзів.
Одного разу я зробила виняток для жінки, з якою познайомилася на заняттях з йоги для вагітних. Вона народила дитину на день пізніше, ніж я, у тій самій лікарні. Ми пішли на каву, і я познайомилася з її милим малятком. На хвилину, я відчула заздрість, але силою волі прогнала це почуття геть; я ніколи не дозволяю собі заздрити.
Моя знайома поводилась дуже приязно і терпляче мене слухала. Ми обговорили свої переживання за перші кілька тижнів материнства, такого різного для нас. Я багато плакала, але старалася все ж не потопити її у цунамі своїх емоцій.
І коли ти плануєш виходити на роботу?” – раптом спитала вона. Отак – щойно я подумала, що хтось мене розуміє, як виявилось, що ні. Ми ще трохи побалакали і розійшлися. Більше ми разом не кавували, хоча одного спекотного серпневого дня приблизно через півтора місяця я випадково її зустріла, коли вигулювала у парку свого мопса Бориса.
Вона гойдала на стегні немовля, сидячи в оточенні інших щасливих матусь з маленькими дітьми. Я набрала в легені повітря і зібралась привітатися – попри те, що мені було боляче наближатись до тієї веселої зграйки мам з немовлятами. Та щойно вона мене помітила, як відвернулася, удаючи, що не бачить. “Це Елль, про яку я вам розповідала”, – донісся приглушений голос, коли вона, вочевидь, вирішила, що я її уже не почую.
Я відчувала, як вони свердлять поглядом мою потилицю. Мене безцеремонно й безкомпромісно вигнали з клубу мамусь: “Тобі тут не місце, бо твоя дитина померла”. Всю дорогу додому я проплакала.
А потім я знайшла саме таких друзів, яких потребувала, навіть про те не здогадуючись. У мережі Instagram я випадково побачила допис іншої мами, яка втратила дитину. Її звали Мішель, а її дочка Орла народилась мертвою у травні. Я прочитала, що Мішель теж складає нові маршрути у знайомі місця, щоб уникати мам з колясками та вагітних; теж постійно носить темні окуляри, щоб приховати сльози. “Слава Богу, я не одна”, – подумала я.
Ми обмінялися повідомленнями зі словами солідарності, і вона розповіла, що разом з іншими “мамами в жалобі” саме створила групу підтримки у WhatsApp. Усі ці жінки нещодавно втратили своїх немовлят.
Це було трохи схоже на “побачення наосліп”, але таким чином народилася чудова група, діаметрально протилежна тим, які існують при жіночих консультаціях. Мішель сказала мені імена інших мам з цієї групи, і я підписалася на всі їхні сторінки в Instagram.
Мені хотілося познайомитися з цими жінками не лише в інтернеті, побачити їхні обличчя, почути їхні історії, дізнатися, як звали їхніх малят. Група називалася “Жінки-войовниці”, і вона урятувала мене у найтемніші часи мого життя. Там була Джесс разом зі своєю дружиною Наталі – того січня у них народився первісток Лео, який помер ще в утробі. Була Еймі, чия дочка Фібі померла під час пологів того ж місяця. Була Емма, чия дочка Флоренс померла того ж місяця за таких же обставин. Нарешті, була Саманта, чий син Ґай народився мертвим у листопаді попереднього року.
Джесс, Наталі, Мішель, Еймі, Емма, Саманта і Елль. Жінки-войовниці. Я знайшла своє плем’я.
Наша група існує вже понад два роки. Ми називаємо малят “наша банда”, згадуємо про них у їхні дні народження й по черзі пишемо на піску всі їхні імена, коли хтось із нас потрапляє на пляж.
Я знаходжу катарсис у тому, що пишу ім’я “Тедді”. Спочатку я писала йому листи у блокноті, а потім почала писати це ім’я, де тільки могла: на віконних шибках у морозний день, на піску наших улюблених пляжів – будь-де, бо це допомагало бодай трохи до нього наблизитись. Після смерті Тедді я мусила жити далі, знаючи, що ніколи не почую його сміх, не побачу його першу усмішку, перший крок і все інше “перше” в його житті.
Якийсь час я пробувала писати це ім’я різним почерком – рядок за рядком самих лише “Тедді”. Я уявляла, як би він написав це слово, коли б навчився писати. Чи мав би він розмашистий почерк, як я, чи дрібний і закрутистий, як мій чоловік?
Наближалося перше Різдво після його смерті, і я почала думати, як підписувати різдвяні листівки. Я точно знала, що маю якось позначити його присутність. Врешті, я зупинилася на літері Т усередині зірочки, яку малювала від руки згори і праворуч від наших з чоловіком імен. Я досі так його позначаю. Щоразу, як я підписую комусь листівку й малюю зірочку з буквою Т, я тішуся тим, що Тедді лишається частиною нашої сім’ї. Сподіваюся зберегти цю традицію назавжди.
Дехто з нашої групи мав щастя народити ще дітей. Це вселяє в усіх нас надію на кращі часи. Втім, кожна вагітність приносила з собою багато тривог і хвилювань. Коли ви вже втрачали дитину, інакше не виходить.
Жінки-войовниці це розуміють – і тому не поспішають з вітаннями, щойно хтось повідомляє про вагітність. І, звісно ж, ми не вважаємо цих діток первістками, бо первістки у нас уже були.
Втрачати малих дітей настільки жахливо, що суспільство навіть не придумало для цього термінів. Якщо помирає супутник життя, людина стає вдовою або вдівцем; якщо батьки – сиротою. Але смерть дитини суперечить природному порядку речей і надто болісна, щоб багато про це думати.
Та що ж тоді лишається таким людям, як ми з Ніко, – мамі й татові дитини, якої вже немає на світі? Що лишається жінкам з моєї групи підтримки та їхнім партнерам? Поруч з нами – тисячі батьків, які носять з собою біль втрати й не отримують розуміння від свого оточення.
Коли нові знайомі питають, чи є в мене діти, я завжди замислююсь, чи варто розповідати їм про Тедді. Часом здається, що краще нічого не казати, бо людям відразу стає незручно. Дехто говорить: “Нічого, колись ви ще станете чудовою мамою!” Розумію, що у них найкращі наміри, але це дуже нетактовно. Уявіть, якби у мене помер чоловік, а мене б утішали: “Нічого, колись ти ще вийдеш заміж і будеш чудовою дружиною!”
У більшості випадків люди швидко переводять розмову на іншу тему, наприклад, погоду. Немає нічого гіршого, ніж тиша. Коли я кажу, що маю сина, але не змогла навіть забрати його додому з лікарні, мене надзвичайно втішає така реакція: “Дуже шкода! А як його звали?” Цими словами людина визнає, що я справді мама і що Тедді був справжньою людиною, значимою і тоді, і сьогодні.
Після смерті Тедді мені дуже допомогла одна фраза: колись ти навчишся відчувати любов сильніше, ніж втрату. Гадаю, цьому найбільше сприяє звук його імені. Чуючи ім’я “Тедді” і визнаючи його існування, ми поступово заповнюємо величезну порожнечу втрати любов’ю.
Елль Райт – авторка книжки “Спитайте, як його звали: як знову жити й усміхатися після смерті своєї дитини”.
Записано з розмови з журналісткою ВВС Кірсті Брюєр (Twitter: @kirstiejbrewer).
У матеріалі використані фотографії з особистого архіву Елль і Ніко Райт.
