Колись давно в одному селі жив хлопець, який мріяв якнайшвидше покинути рідний дім. Йому здавалося, що мама надто багато хвилюється, постійно щось радить і застерігає.
— Мамо, я вже дорослий. Не потрібно мене вчити жити, — часто говорив він.
Одного дня хлопець вирушив у далеку дорогу. Мати мовчки зібрала йому торбинку з хлібом і тихо сказала:
— Сину, куди б ти не пішов, пам’ятай: у світі є місце, де тебе завжди чекають.
Минали роки. Хлопець став багатим, побачив багато міст, зустрів різних людей. Та чомусь у його серці не було спокою. Коли йому було важко — поруч нікого не знаходилося. Коли помилявся — всі відверталися.
І лише тоді він згадав мамині очі.
Одного осіннього вечора чоловік повернувся до рідного дому. Біля старенького вікна сиділа сива мама й дивилася на дорогу.
Побачивши сина, вона заплакала від радості й міцно обійняла його.
— Мамо… Ти все ще чекала мене? — тихо запитав він.
— Материнське серце не вміє забувати своїх дітей, — відповіла вона.
Тоді чоловік зрозумів одну важливу істину:
у світі можна знайти багато людей, але ніхто ніколи не любитиме так щиро й безумовно, як мама.
