Наприкінці жовтня у Харківській області у братській могилі знайшли документи київського активіста Сергія Федорівського. Він був на фронті, зв’язок із ним зник ще 13 квітня. Рідні та друзі сподівалися, що Сергій поранений та потрапив у полон, рано чи пізно він знайдеться.
Однак дива не сталося: з особистих речей стало зрозуміло, що одне з тіл у могилі належить Сергію Федорівському.. Докладніше про нього читайте у матеріалі OBOZREVATEL.
26 жовтня на території звільненої Харківщини розпочалася ексгумація знайдених тіл українців. Вони загинули у квітні під час відступу. Місцеві жителі розповідали, що росіяни зібрали тіла наших військових у дві вантажівки та скинули у яму на цвинтарі.
Під час ексгумації знайшли документи на ім’я Сергія Федорівського. Це київський активіст, якого багато хто знав.
“На початку повномасштабного вторгнення Сергій вступив до батальйону київської тероборони. Я займалася волонтерством, і ми передавали їм речі. Мала передати йому чергову посилку, яку він просив, написала йому. А він відповів, що вже не в Києві, а на фронті, на Харківщині, й не знає, коли зможе все забрати. Написав, що він у тому місці, куди посилки не довозять. Виявилося, що з ТрО він перевівся до 112-ї бригади.
А 13 квітня він зник. Військові часто не відразу виходять на зв’язок, якщо на якомусь завданні. Але в нас була домовленість, що у такому разі він повідомляє, що зайнятий, потім забере. Але такого, щоби Сергій зовсім не відповідав, ніколи не було. Через три дні він не відгукнувся, і повідомлення не було прочитано. Тоді я почала хвилюватися і написала його другу. Він повідомив, що Сергій зник, під час відступу їхня машина не вийшла. Ми тоді не писали про це, бо сподівалися, що він у полоні, а публікація може лише нашкодити йому. Але тепер його документи виявили у братській могилі”, – розповіла його знайома Катерина Чепура.
Батьки Сергія до останнього сподівалися, що син живий. Але з особистих речей стало зрозуміло, що Сергій загинув.
Боровся з російськими товарами.
Сергій входив до української громадської організації “Відсіч”. Він брав активну участь у всіх їхніх заходах.
“Він дуже багато робив. Зазвичай на раннє розклеювання листівок, коли потрібно рано-вранці піднятися, погоджувалися 2-3 людини, і обов’язково серед них був Сергій. Він був дуже веселим, для нього все було просто. З принципових питань, коли хтось не погоджувався з нашою позицією, не поділяв наших принципів, дратував, то Сергій завжди казав: “Вони потім зрозуміють. Давайте робити те, що можемо”. Він до всього ставився із позитивом”, – каже Чепура.
Сергій був єдиним військовим, який завжди повертав волонтерку, якщо вона не підійшла. Зазвичай військові зайняті, тож непотрібні речі вони просто відправляють у “загальний котел” і забувають. А Сергій завжди писав, якщо щось із різних причин не підійшло. Та питав, кому він може це передати, кому це потрібніше.
Організація займалася боротьбою із російськими товарами. А Сергій багато читав, багато знав про це, оскільки його робота була пов’язана з аналітикою ринку.
Ще Сергій дуже любив собак. “Десь у 2015 році він із фронту забрав собаку та назвав її Монка. Його тоді підвезли до Кропивницького, а далі із собакою не брали, і він вирішив йти пішки до Умані. Його дівчина попросила знайомого підвезти Сергія, і йому було дуже незручно, що вона потурбувала людину через це. Він узагалі любив усіх собак.
А ще він дуже хотів пройти пішки з Умані чи з Києва до Угнева, найменшого міста в Україні. Він часто про це говорив, але плани постійно змінювалися, і він так і не зробив цього”, – каже його знайома Юлія Потапенко.
Був активним та небайдужим
Сергій народився 1993 року в селі Тальянки Черкаської області. 11 листопада йому виповнилося б 29 років. До 4-го класу він навчався у рідному селі, потім переїхав до Умані, ходив до школи № 14. А після 9-го класу пішов до Уманського педагогічного коледжу ім. Т. Шевченка на факультет іноземних мов.
Він мріяв вступити до Київського університету ім. М. Драгоманова на факультет політології та права. Свою мрію він здійснив. У 2014 році він став добровольцем і брав участь у російсько-українській війні на Донбасі. Спочатку у складі ДУК “Правий сектор”, потім перевівся до медичного батальйону “Госпітальєри”. А пізніше – до 8-го батальйону УДА “Аратта”. Був нагороджений нагрудним знаком “Залізний хрест” і медаллю “За жертовність та любов до України”.
Він неодноразово балотувався до Уманської міської ради.
За словами його однокласниці Вікторії Нестеренко, вони разом навчалися у школі до 9-го класу.
“Після 9-го класу він перейшов до ліцею, наші дороги розійшлися. А зустрілися ми з ним випадково 2018 року в Києві на мітингу. Тоді він уже був відомим активістом, цікавився політикою. Ми часто з ним опинялися на мітингах, акціях, зустрічалися біля судів. Якщо він бачив якусь несправедливість, яка діялася в Умані, то обов’язково писав про це в соцмережі”, – згадує Вікторія.
Разом вони хотіли вступити до організації “Демократична Сокира” в Умані, щоб брати участь у політичному житті рідного міста. Проте цим планам завадила війна. Сергій був дуже активним та небайдужим. Він міг до глибокої ночі стояти у дворі під час обшуків у Riffmaster чи Юлії Кузьменко. Потім дзвонив Вікторії, оскільки вона правозахисниця, питати, чи має право поліція робити те й те.
Він бував на судових засіданнях у справі Стерненка, підтримував автора книги про Стуса Вахтанга Кіпіані.
Окрім громадського руху “Відсіч”, Сергій брав участь у спільноті “Мова об’єднує”, Русі опору капітуляції, щоб захищати українську мову. Також був співзасновником ресурсу Pingvin.pro, присвяченого IT, технологіям, іграм, кіно.
