Брат Людмили знайшов дружину у місті, там і живе. В село приїздять рідко, бо ж невістка не любить село і городи. А сама Людмила закордоном працює. То ж відколи мами не стало, батько залишився на господарці сам. Коли привів додому Олену, жінку, значно молодшу за себе, діти мачуху не прийняли, бо думали про себе, а не про самотнього тата
Другий день в дорозі додому не виснажив настільки Людмилу, як спогади про маму. Мамі було лише шістдесят. Тепер батько залишився сам, нарешті вона хоч його побачить. Чужина надовго їх розлучила.
Вона пригадала, як мама просила її не їхати світ за очі. Адже скрізь є робота. Ближче можна було б влаштуватися. «Вийдеш заміж, – казала вона, – додому тебе не діждешся. Навіщо ж я ростила тебе – щоб віддати чужим людям?..» Тільки тепер розуміє Людмила, як це важко – не бачити своєї дитини, її донька теж незабаром стане дорослою. А що, як і вона майне кудись? Що тоді робити? За матеріалами.
Брат Людмили знайшов дружину у місті, там і живе. Хоч не так і далеко від батьківської оселі, але ж невістка не любить село і землю. Їй усе курорти й море. А в селі –город, худоба, сад. Мама з батьком спину гнули, щоб усе було до ладу. Ось тепер і господарюй, тату…
Пригадала Людмила, як вона плакала біля маминого портрета і питала у неї, що їм тепер без неї робити:
– Матусю, як же нам і татові тепер жити?
А брат тоді сказав:
– Одружитися татові треба. Сам не потягне ярмо господарства…
– Тільки ж бездітну беріть, тату, а то піде все добро, яке надбали, за вітром, – додала Людмила. А батько лише сумно подивився на неї й ледве вимовив:
– То беріть усе, що вам треба, чи я на базар його понесу?
– Та не треба нам нічого, тату, все є, – зніяковіли діти…
Від автобуса Людмила майже підбігцем поспішала, плануючи, що можна буде зробити за вихідні. Та коли підійшла до двору, здивувалася – було прибрано, деревця побілені й навіть хвіртка пофарбована. У дворі теж усе було до ладу, як і при мамі, навіть квіти обсапані.
У погребі були відчинені двері, і звідти чулися голоси: один належав батькові, другий – жіночий. Тихенько зійшла вниз. Батько набирав буряки у мішок і стояв спиною до дверей, тому й не побачив доньку. А жінка картоплю у відра брала. Вона першою помітила гостю, привіталася. Батько саме щось голосно розповідав, тому нічого не помітив.
– Доброго здоров’я, тату! – голосніше гукнула Людмила. Той повернувся і навіть зніяковів:
– Доброго здоров’я і тобі, доню!
Жінка була значно молодша за батька, невисока і приємна на вигляд. Але Людмилу вразило те, що вона була одягнена в мамин халат і хустину. Батько розгубився, а жінка взяла відра, сказала: «Ну, поговоріть тут» і пішла до хати. Та не встигла вона переступити через поріг, як Людмила почала батькові докоряти, чому він не сказав їй про мачуху і чому вона вже носить мамин одяг.
– Швидко призвичаїлася, перебере все. Чи ви вже давно її привели? – допитувалася донька.
– Та ні, тижнів три тому. Кума порадила, бо набридло їй бігати мені допомагати. Це її далека родичка, вдова. У неї двоє дорослих дітей. Син живе окремо, донька – студентка.
– От вона дітям і перетягне наше добро, – казала Людмила.
– Та що ти таке кажеш?! Олена – хороша людина, у неї є своя хата і господарство, там матір її живе, – заступався батько за нову дружину.
Вони б іще довго сперечалися, якби на порозі не з’явилась Олена, вбрана у чистий одяг, із пакетом у руках:
– Не сваріться, йдіть у хату, а то люди почують, а я до своїх навідаюся. А якщо Марина прийде, то нехай іде до мене. Я вашого нічого не взяла.
І жінка дістала з пакета свої речі – халат, капці, гаманець і гребінець, щоб показати. Батько швиденько піднявся східцями, забувши про буряки.
– Та куди ж ти, почекай! Я з тобою! – потім повернувся до доньки. – Добилася свого?! То вона мамин старий одяг до корови одягала. Господарюй сама, мені нічого не потрібно, – і згорблений пошкандибав услід за Оленою.
Людмила закам’яніла: оце так наробила! Поволі піднялася східцями, зайшла до хати. Мамин портрет був на місці. Вона сумними очима дивилася на доньку й ніби промовляла: «Що ж ти наробила, доню? Батько старий уже, йому важко. І обізватись немає до кого. А якщо захворіє? А їсти зварити? Він же не робив цього ніколи. Мене ж уже не повернути…» Люда витерла сльозу і вийшла на веранду.
Вхопила швидко велосипед і, натискаючи на педалі, поспішила навздогін батькові та Олені. Побачила їх уже за селом, круто розвернула велосипед перед ними, зістрибнула на землю і схвильовано попросила:
– Вибачте мені, будь ласка, я не подумала, а тепер каюся. Повертайтеся додому, дуже прошу вас.
Та зніяковіло знизала плечима: тобі, мовляв, вирішувати. Люда благально дивилася на них. Нарешті батько легенько повернув за плечі Олену, й вони пішли назад. Людмила трохи пройшла з ними, а потім, зітхнувши, тихо промовила:
– Я до мами, – і, сівши на велосипед, поїхала у село.
Велосипед залишила біля тину, а сама пішла до горбочка землі, який навіки сховав найріднішу людину. Здивуванню її не було меж, бо й тут була чистота: не просто прибрано, а висаджено майже всі сорти квітів із маминого квітника. Батько цього зробити не міг, бо ніколи не переймався квітами. Хто ж тоді, невже мачуха?..
Людмила довго сиділа, припавши до хреста, сльози текли струмками, а вона їх і не витирала. За плечима почула чиїсь кроки. До неї наближалася невисока дівчина у джинсах і легенькій курточці. Її обличчя здалося знайомим. Невже це Марина, донька Олени? Дівчина обізвалася першою:
– А ви – Люда? Я вас по фотографії впізнала. Ми чекали вас на Проводи. Тато ваш казав, що мама любила ось ці квіти, тож я їх і купила.
І Марина дістала з пакета маленький кошик із братками, які ясними личками дивилися на обох.
– Ми також дуже журилися, коли не стало мого тата, – співчутливо мовила дівчина. – Та час лікує. Ось посадимо квіти, і тут буде веселіше. Мама ваша побачить із неба, й буде їй приємно…
Поволі в серці Люди танув лід… Добра дитина у мачухи, то, мабуть, добра й вона сама… А Марина тим часом помила руки і запитала Людмилу:
– А чи правда, що ці квіти називають ще братиками й сестричками?
– Правда, сестро, спасибі тобі, люба, – підтвердила та обійняла дівчину.
Додому поверталися ніби нічого й не сталося, і, як і мама колись, мовила докірливо: «Чого так забарилися, вечеря холоне».
А Людмила підійшла до батька, обійняла його за плечі:
– Я помилялася, тату. Вони хороші люди. Дякувати Богу, що трапилися такі. Вам буде легше, а мені – спокійніше. Ходімо вечеряти.
Людмила нарешті зрозуміла, яку велику помилку ледь не зробила. Її батько заслуговує на не самотню старість.
Валентина Кунденко.
Фото ілюстративне – zak-kor.
