Без води та їжі з відмороженою ногою: пенсіонер із Ірпеня п’ять днів ховався у лісі від росіян

Новини

81-річний мешканець Ірпеня Анатолій Вечерський п’ять днів ховався від російських окупантів у лісі. Він спав у ямі, яку викопав своїми руками. Через холод пенсіонер відморозив одну ногу, але вижив. Зараз він перебуває в Німеччині на лікуванні.

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Навколо тиша, як у труні

У день, коли російські війська вторглися в Україну, Анатолій Вечерський відзначав своє 81-річчя в Ірпені під Києвом у власному будинку. За сімейною традицією, святкували вони разом із онуком, який народився також 24 лютого.

Дочка Анатолія Герасимовича Алла згадує, що того ранку син їй сказав, що почалася війна. “Я якось навіть не повірила. Яка війна? Встала, подивилася у вікно на нашу вулицю в Ірпені. А там! Стільки машин, усі кудись їдуть. Я зайнялася приготуванням, треба було їхати до батька, відзначати день народження сина та його. Я ще не усвідомлювала, що в нас іде війна”, – каже Алла.

Тоді в Ірпені не бомбили. Алла з двома дітьми та її сестра зі своєю дитиною вирушили до будинку Анатолія Герасимовича. Усі говорили про війну, тому наступного дня Алла вирішила батька забрати до себе. Але йому стало нудно, в домі дочки немає телевізора, і він повернувся назад у свій будинок.

“26 лютого я поїхала у напрямку Бородянки, хотіла заправитися, купити продукти. Навколо тиша, як у труні, на дорогах нікого немає, все закрито. Бомбили тільки Гостомель, звідти долинали вибухи, а тут тиша. Я злякалася і повернулася. Потім приїхав кум, привіз бензин і сказав, що треба евакуюватися. Ми з дітьми поїхали до них у Бузову. Наступного дня, 27 лютого, я вирішила повернутися додому по продукти – все-таки нас троє в кума в будинку, треба якось їсти готувати. Та й дідуся заразом заберу”, – розповідає Алла.

Проте в Ірпені щосили точилися бої, на вулиці, де жила Алла, літали та вибухали снаряди. “Я ховалася під машиною, за деревом. Постійно щось вибухало, було страшно, я плакала. Все кинула і помчала машиною назад, у Бузову. За татом уже заїхати не змогла. Неслася дорогою зі швидкістю 120 км. Заїду до лісу, поплачу, подивлюся, що довкола робиться, знову виїду на дорогу, знову мчу, потім знову в ліс. А над головою постійно щось літає, вибухає”, – каже Алла.

Бої на вулицях в Ірпені

Наступного дня їй із дітьми довелося тікати і з Бузової, там також неподалік з’явилися російські танки.

Своїми руками вирив яму

В Ірпені залишалася друга донька пенсіонера. Але всі мешканці ховалися у підвалах, у своїх будинках, на вулицях точилися бої. Анатолій Вечерський весь цей час був у власному будинку, він підтримував зв’язок із дочками по телефону. Проте 5 березня, коли вибухати почало просто біля його двору, він дуже злякався.

Пенсіонер узяв куртку, взув чоботи й побіг у ліс. Там неподалік є дачні ділянки, де мешкала його кума, 84-річна жінка. Але вона не пустила Анатолія Герасимовича, сказала, що вона й так стара, хвора, їсти в неї нічого.

Так виглядає Ірпінь після окупації росіянами

Дідусеві нічого не залишалося, як знову повернутися до лісу. “Він каже, що згадав своє нелегке дитинство. Він же народився у 1941 році, перед самою війною. У нього в житті були чотири мачухи. Він тоді звик ночувати на вулиці, десь під човном. Своїми руками він вирив яму в землі. Ми, коли його вже знайшли, то я здивувалася, чому в нього такі чорні руки. І він розповів, що копав землю”, – зі сльозами каже Алла.

Надворі було ще холодно, особливо вночі. Пенсіонер вдень намагався ходити лісом, щоб не замерзнути. Він бачив російських окупантів, їхні танки в лісі. Тоді він біг подалі в ліс до свого сховища. Там він проводив і ночі.

Український військовий віддав їжу

Так минуло п’ять днів. Анатолій Герасимович уже втрачав сили, бо весь цей час він не їв і не пив, до того ж відчув, що в нього проблеми з однією ногою – там, у лісі, він її відморозив.

Стомившись, 10 березня дідусь пішов у Ірпінь. Йому вже було все одно, уб’ють його, чи ні. Він пройшов вулицею, бачив чеченців, росіян, але ніхто його, старого, не зачепив. Дійшов до українського блок-посту. Там наш військовий здивувався, спитав, чого він тут ходить? Віддав йому пакет із їжею. І Анатолій Герасимович дійшов до свого будинку, зачинився та заснув.

Анатолія Герасимовича відправили до Німеччини

“Цього дня туди приходила сестра, вона його шукала. Вона змогла відкрити своїм ключем зовнішні двері, а другі були зачинені зсередини. Вона стукала, кричала, але ніхто так і не відчинив. Вона ще сказала мені, що, напевно, батько вдома, але не відчиняє. Мабуть, він так міцно спав”, – каже Алла.

Сестра з дітьми мала виїхати цього дня до Німеччини. Алла за кордон виїхати не могла, бо їй треба було якось знайти батька. Вона вже зі своєю родиною була на Кіровоградщині під Кропивницьким. Вони жили в покинутій хаті, самі збирали дрова на розпалювання печі, добували воду, їжу.

Прийшов до колишнього зятя

Прийшовши до тями, Анатолій Герасимович вирушив шукати рідних, і прийшов до будинку колишнього зятя, там він сів і став чекати. Колишній чоловік Алли сам увесь цей час, поки точилися бої в Ірпені, жив у підвалі Укрпошти. З’являвся вдома тільки щоб нагодувати стареньку маму. І під час такого візиту він побачив дідуся.

Евакуація з Ірпеня

Чоловік завів його до будинку, уклав, накрив трьома ковдрами. Так Анатолій Вечерський прожив там до 27 березня. Про те, що батько знайшовся, Аллі повідомили, але потрапити до Ірпеня, щоб вивезти родича, було неможливо.

“Я шукала, хто може мені допомогти. Колишній чоловік мені сказав, що в батька проблеми з ногою, починається гангрена. Тільки 27 березня один із волонтерів зміг вивезти батька до лікарні № 6. Я одразу ж приїхала до Києва. Йому провели операцію, на жаль, відрізали ногу. І я його забрала до нас під Кропивницький. Але умови в будинку були жахливими. Немає води, опалення, ми самі збираємо гілки на розпалювання печі, а татові треба робити перев’язки, медичної допомоги довкола немає”, – згадує Алла.

Будинки в Ірпені зруйновані після обстрілу

Тоді вона звернулася по допомогу до громадської організації “Неємія” на Закарпатті й наприкінці квітня їм допомогли виїхати до Німеччини.

Сім’я живе в хостелі, хоч і в одній кімнаті, але у них окремий санвузол – це вже для них великий комфорт. Наразі вони оформлюють документи, отримають медичну страховку. Алла каже, що батькові подарували інвалідний візок, щоб він міг пересуватися.

Вона досі плаче і не може пробачити себе за те, що 25 лютого погодилася, щоб батько повернувся до себе додому дивитися телевізор.

Оцените статью
Добавить комментарий