— Ми вже накриваємо стіл! А ти чого мовчиш? Я запросила всю родину!
— Мамо, який ще стіл? Ми завтра вранці їдемо.
— Куди це ви їдете?
— У відпустку.
У слухавці на кілька секунд запала тиша.
А потім Марія Степанівна вибухнула:
— Ти що, зовсім забув, що завтра у вас новосілля?!
Олег повільно заплющив очі.
Саме цього він і боявся.
Його мати знову щось вирішила за нього.
— Олежку, я не розумію, чого ти зараз починаєш вигадувати якісь проблеми! — обурювалася Марія Степанівна. — У суботу всі приїдуть. Я вже запросила тітку Люсю, хрещену, дядька Віктора, двоюрідних сестер, наших сусідів із села… Люди спеціально звільнили день!
— Мамо, ми нікому не призначали новосілля.
— А навіщо його призначати? У вас же будинок є!
— І що?
— Як це «і що»? — голос матері став ще голоснішим. — Люди мають подивитися! Ви стільки років будувалися, усі питають, як ви живете. Чи мені тепер казати, що мій син соромиться власного дому?
Олег стиснув телефон у руці.
Він добре знав цей тон.
Так мати говорила щоразу, коли хотіла домогтися свого.
Спочатку вона робила вигляд, що просить.
Потім переконувала.
Потім ображалася.
А наприкінці виставляла його винним.
— Мамо, ми з Іриною не хочемо ніякого великого застілля. Ми нарешті взяли відпустку. У нас перша нормальна поїздка за сім років.
— Ну звичайно! — пирхнула Марія Степанівна. — Дружина тобі важливіша за матір.
Олег мовчав.
Він уже чув цю фразу десятки разів.
Коли не приїхав на день народження тітки.
Коли відмовився ремонтувати матері сарай.
Коли вони не взяли з собою батьків на море.
Коли після народження доньки попросили не приходити без попередження.
Завжди винним був він.
І завжди поруч була Ірина, на яку мати могла перекласти все, що не подобалося.
— І взагалі, — продовжила Марія Степанівна, — я вже сказала людям, що ви приготуєте. Не треба тепер виставляти мене дурною.
— Що саме ти сказала?
— Та нічого особливого. Закуски, м’ясо, салати, домашня випічка. Ну і гаряче.
— На скільки людей?
— Та чоловік двадцять п’ять. Може, тридцять.
Олег навіть засміявся.
Не від радості.
Від абсурдності ситуації.
— Мамо, у нас немає тридцяти стільців.
— Та люди ж не обов’язково всі сидіти будуть!
— У нас навіть холодильник не розрахований на таку кількість продуктів.
— Значить, купіть ще один.
Олег прикрив очі долонею.
— Мамо, ми не будемо проводити це свято.
— Будете.
— Ні.
— Олеже!
— Я сказав: ні.
— Ти мене ганьбиш!
— Це ти запросила людей у будинок, не спитавши господарів.
— Я твоя мати!
— Саме тому я й пояснюю тобі нормально.
На тому кінці запала тиша.
Потім мати сказала зовсім тихо:
— Добре. Я все зрозуміла.
Олег знав цей тон.
Нічого хорошого він не означав.
— Мамо…
Але вона вже поклала слухавку.
Олег ще кілька секунд дивився на телефон.
І тільки тоді почув за спиною голос Ірини:
— Що цього разу?
Він обернувся.
Дружина стояла у дверях кухні.
— Мама запросила до нас тридцять людей.
Ірина завмерла.
— Що?
— На завтра.
— На завтра?!
— Так.
— Але ж ми їдемо!
— Я саме це їй і сказав.
Ірина повільно сіла на стілець.
— Олеже… Вона серйозно?
— На сто відсотків.
Ірина прикрила обличчя руками.
— Господи…
А потім тихо сказала:
— Знаєш, я навіть не здивована.
Бо так було все їхнє життя.
Олег із дитинства пам’ятав, як мати любила розповідати про нього іншим.
У школі він отримав грамоту — Марія Степанівна показувала її всім сусідам.
Закінчив університет — вона телефонувала родичам і годинами розповідала, який у неї «розумний син».
Влаштувався на хорошу роботу — про це знало пів села.
Коли Олег одружився, мати взагалі вирішила, що це її особисте свято.
Вона вибирала ресторан.
Вона складала список гостей.
Вона замовляла ведучого.
Вона навіть намагалася вирішити, який костюм має вдягнути наречений.
Олег тоді вперше серйозно посварився з нею.
— Ми хочемо маленьке весілля.
— Маленьке?!
— Так.
— А родина?
— Хай буде тільки найближча.
— Ти хочеш, щоб люди подумали, ніби тобі за них соромно?
Урешті Олег здався.
Було сто сорок гостей.
З них він особисто знав приблизно половину.
Ірина тоді весь вечір усміхалася, хоча в її очах стояли сльози.
Вона мріяла про просту сукню, маленький ресторан і кілька близьких людей.
Натомість отримала банкет, на якому Марія Степанівна почувалася головною господинею.
А подарунків, які нібито мали «допомогти молодим», виявилося значно менше, ніж витрат на саме свято.
Більшість грошей пішла на ресторан.
Зате родина чудово повеселилася.
Марія Степанівна тоді була щаслива.
— Оце я розумію весілля! — повторювала вона. — Щоб було що згадати!
Олег згадувати не хотів.
Але найгірше було попереду.
Після весілля вони з Іриною почали відкладати гроші на власне житло.
Працювали обоє.
Олег був електриком на приватному підприємстві, Ірина — бухгалтеркою.
Жили в орендованій двокімнатній квартирі.
Економили буквально на всьому.
Каву з собою не купували.
У ресторани майже не ходили.
Відпустки скасували.
Новий телефон Олег відкладав собі вже другий рік.
А потім вони випадково знайшли ділянку на околиці міста.
Невелику.
Не в елітному районі.
Зате поруч був ліс, недалеко річка, а до міста — двадцять хвилин машиною.
Ціна була посильною лише тому, що земля потребувала додаткового оформлення та підведення комунікацій.
Ірина подивилася на Олега.
— А якщо спробувати?
Він довго мовчав.
Потім сказав:
— Спробуємо.
І почалося.
Спочатку вони взяли кредит.
Потім Олег продав стару машину.
Ірина віддала всі свої заощадження.
Батько Ірини, Микола Андрійович, допоміг із фундаментом.
Її брат Назар приїжджав після роботи й тягав мішки з цементом.
Свекруха?
Марія Степанівна приїхала один раз.
Подивилася на яму під фундамент.
Сказала:
— Щось маленьке будуєте.
І поїхала.
Наступного разу вона приїхала вже тоді, коли стіни були майже готові.
— Ой, а чого кухня така маленька?
Олег промовчав.
Потім вона довго розглядала вікна.
— Я б більші зробила.
І знову поїхала.
Коли вони заливали підлогу, Олег попросив матір:
— Мамо, якщо хлопці з нашої родини можуть приїхати на суботу, нам би дуже допомогли. Там роботи на весь день.
— Звісно, синку.
Настала субота.
Ніхто не приїхав.
Олег телефонував двоюрідному братові.
— Та я думав, мама тобі сказала, що я на роботі.
Телефонував іншому.
— У мене діти захворіли.
Третьому.
— Машина зламалася.
А потім Олег побачив у соціальних мережах фотографію.
Ті самі родичі сиділи в ресторані.
Святкували ювілей.
Олег нічого не сказав.
Просто вимкнув телефон.
Того вечора Ірина вперше побачила, як чоловік сидить на сходах недобудованого будинку і мовчить майже годину.
Вона сіла поруч.
— Все буде добре.
— Я знаю.
— Ти злий?
— Ні.
— Брешеш.
Олег усміхнувся.
— Трохи.
— На кого?
Він подивився на неї.
— На себе.
— Чому?
— Бо досі думаю, що люди, які називають тебе родиною, автоматично стають нею.
Ірина взяла його за руку.
— Не всі.
І була права.
Будинок вони будували п’ять років.
П’ять років без нормального відпочинку.
П’ять років із кредитами, рахунками, будматеріалами та нескінченними ремонтами.
Олег сам прокладав електрику.
Сам фарбував стіни.
Сам збирав кухню.
Ірина шила штори.
Її батько зробив дерев’яну лавку на терасі.
Брат Назар допоміг облаштувати гараж.
Навіть сусід Вадим кілька разів приїжджав із бетономішалкою.
Марія Степанівна за ці п’ять років не привезла навіть банки консервації.
Але вона регулярно питала:
— Ну що, вже майже закінчили?
І ще частіше:
— А скільки ви вже вклали?
Олег завжди відповідав:
— Не рахували.
Він не хотів, щоб мати знала.
Бо вже розумів: для неї чужі гроші були цікавішими за чужі труднощі.
Нарешті настав день, коли вони занесли в будинок останню коробку.
Ірина поставила на кухонний стіл дві чашки.
Олег відкрив пляшку вина.
Вони сіли на підлогу посеред вітальні.
Навколо ще стояли коробки.
Не було меблів.
Не було картин.
Не було навіть нормальних штор.
Але це був їхній дім.
— Ми зробили це, — сказала Ірина.
Олег кивнув.
— Самі.
Ірина усміхнулася.
— Не зовсім.
Вони згадали її батька.
Назара.
Вадима.
Друзів.
Колег.
Людей, які приходили не тому, що їх запрошували на свято, а тому, що бачили: двом людям важко.
Через кілька місяців вони нарешті вирішили дозволити собі відпочинок.
Не море.
Не закордон.
Просто десять днів у Карпатах.
Готель.
Гори.
Тиша.
Без бетону.
Без рахунків.
Без чужих порад.
Вони забронювали номер ще за два місяці.
І саме тоді Марія Степанівна вирішила, що в них буде новосілля.
— Ти навіть не уявляєш, скільки всього я вже купила, — сказала вона телефоном за день до поїздки.
— Що?
— Скатертини. Серветки. Прикраси. Торт замовила.
Олег потер перенісся.
— Мамо, я тебе попереджаю востаннє. Ми не будемо вдома.
— Будете.
— Ні.
— Олеже, я вже сказала людям.
— Це не моя проблема.
— Ти зараз говориш із матір’ю!
— А ти зараз говориш із власником будинку.
У слухавці настала тиша.
— Що ти хочеш цим сказати?.
