20 років тому я поїхала до Італії в пошуках кращого життя для себе та своїх донечок. Чоловік на той час вже рік, як жив за кордоном.
Якби не важка і невтомна праця – нізащо б не збудували дім своєї мрії.
Шкода, що мій Василько його у всій красі так і не побачив – відійшов до Господа. Воно й недивно: так гарувати і при тому зберегти здоров’я – майже нереально.
Минав час, а я вже й звикла до Італії. Відчуваю себе комфортніше, ніж вдома.
Даруся з Настею вже зовсім великі, встигли навіть створити власні сім’ї, тож я не дуже хочу їм заважати своєю присутністю. Житиму до старості за кордоном.
Але не так все сталося, як гадалося. Доньки самі змусили мене повернутися до України, хоч я й не планувала.
Телефонували мені мало не щодня і скаржилися одна на одну.
Справа була в тому, що я залишила донькам розкішний будиночок за містом, вірила, що рідні сестри порозуміються між собою і житимуть там разом у мирі та злагоді.
Яка ж я наївна! Мої донечки відразу почали ділити територію. Поки молодша не вийшла заміж – то було ще пів біди, але як тільки і у неї з’явилася власна сім’я – отоді вже почалося.
– Мамо, Дарина свої правила встановлює в твоєму домі, скажи їй щось.
– Мамо, які правила? Настя вже геть здуріла! Палець об палець не вдарить, а права свої “качає”.
Набридло мені слухати такі перепалки, і я вирішила приїхати і з усім розібратися.
Зустріли мене дівчата тепло, але ідилія тривала недовго.
Доньки почали вимагати, аби я продала дім і роздала їм гроші порівну. А я, як на нього погляну, одразу свого чоловіка згадую. Він так старався, щоб збудувати власний будинок, всі сили, всю душу у нього вклав.
– Не можу я його взяти і продати. Батько ваш мені б цього ніколи не пробачив. Та й куди мені повертатися, якщо в Італії вже не даватиму собі ради?
Тоді я й запропонувала купити одній з доньок квартиру, а інша в будинку залишиться.
Хто ж знав, що ситуація від такої ідеї тільки погіршиться.
– Хай Дарина живе в будинку. Вона тут вже давно господарює з чоловіком, а нам квартирку віддаси.
– Е ні! Я вже достатньо нагарувалася і в садочку, і в городці! Нехай Настя трохи попрацює своїми білими рученятами.
Що тепер робити – я гадки не маю. От вже не сподівалася, що рідні доньки заженуть мене у глухий кут.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
