Невідомо тепер, коли моя онука побачить своїх батьків.
Неможливо передати словами мої переживання від того, що моя онука Діана вже три роки росте без мами. Одного разу я, як і щовечора, прийшла перехрестити внучку перед сном. Вона попросила дати їй руку, приклала її до личка, заплющила очі й каже: «Посидь так трошки, бабусю. Я буду думати, що то мамина ручка — і швидше засну…»
Моя невістка поїхала до Італії. Так вони вирішили з чоловіком, щоб заробити трохи грошей, аби вистачило для навчання Діанки. Двічі приїжджала. І я не могла дивитися без смутку, як внучечка крутилася біля неї, як тулилася, як заглядала в очі. А вже як невістка мала їхати, то й словами не передати.
Потім і син вирішив їхати до неї, бо нема вдома роботи. Не відмовляла. Буде краще, як вони зійдуться — це ж сім’я. Раніше думала так: аби вони знайшли можливість забрати туди дитину. Віддала б її з легкою душею. Сумувала б, та та мала б спокій на серці. Аж тут раптом — карантин! І все те, що в тій Італії робиться. Як подумаю, що може статися з моїми дітьми. Тепер невідомо, коли вони зможуть приїхати в Україну. І не дай Господи, щоб щось до них вчепилося.
Те, що діти ростуть сиротами при живих батьках — велика проблема для України. Ми вже пожинаємо плоди такого сирітства, а що далі буде. Бо якими б добрими не були бабці з дідусями, дядьки і тітки, а батьків дитині замінити не зможуть ніколи. В її серці назавжди укоріниться образа на найрідніших, адже батьківські обійми, поцілунки, щирі розмови за гроші не купиш. А саме це найбільше потрібне дітям.
І думаю, а чи не краще було б синові і невістці залишатися тут, біля донечки. Нехай би жили скромніше, зате дитина мала б батьків, сім’я була б повноцінною, так само, як і стосунки.
Валентина Олександрівна.
