– Світлана, чому ти сидиш і не готуєшся до вступного іспиту? – строго запитала мати.
– Зараз буду готується, – тихо сказала я і постаралася максимально втягнути живіт.
У мене почалася чорна смуга в житті. У свої 16 – років, я була на шостому місяці вaгiтності. Мої батьки, ні про що не здогадувалися. Мені було дуже страшно, я розуміла, що коли мати дізнається про мою вaгiтність, то в кращому випадку, просто вижене мене на вулицю.
Мої батьки були шановані і впливові люди в нашому селі. Батько працював головою сільради, а мати завучем в школі. Мене виховували y строгості, іноді мені здавалося, що я не людина, а дресирований піддослідний кролик.
Андрія, я любила вже давно. Хлопець на рік старший за мене і жив з нами по сусідству. На випускному вечорі, він запросив мене на танець.
– Свєт, признайся мені чесно, я тобі подобаюся? – запитав прямо Андрій.
– З чого ти взяв? – розгубилася я, і почервоніла.
– Так, не турбуйся про те так, ти теж мені дуже подобаєшся, правда я не впевнений, що твої батьки, дозволять мені одружитися з тобою.
– Я взагалі не впевнена, що вони дозволяти мені коли-небудь вийти заміж, – сумно промовила я.
– Світлано, у мене є грандіозний план. Я зараз в армію піду, а ти вчиться, через два роки я приїду і заберу тебе в місто. Ми просто втечемо! Як тобі ідея? – підморгнув мені хлопець.
– Не дуже хороша, – засміялася я. – Хоча, ти, напевно маєш рацію, це єдиний вихід позбутися надмірної опіки батьків-тиранів.
Андрій хотів проводити мене, але мати, побачивши надмірну увагу Андрія до моєї персони, схопила мене за руку і потягла додому.
– Припини ганьбити мене перед людьми! Весь вечір танцюєш з цим пройдисвітом! Як тобі не соромно? – вичитувала мене мати
– Мама, але сьогодні ж випускний вечір. Всі дівчатка танцюють з хлопцями і до того ж, Андрій не пройдисвіт, він мій друг, – намагалася я виправдовуватися
Поговори мені тут! Ніяких друзів і подруг! Ось коли вивчишся, почнеш заробляти сама, тоді зможеш дружити з ким хочеш. А поки ми з батьком вирішуємо, як тобі жити! – кричала мати.
Андрій прийшов до мене на наступний день, коли батьки мої пішли на роботу.
– Навіщо ти прийшов? Не дай бог батьки мої дізнаються! – злякалася я.
– Не дізнається, я через город зайшов, мене ніхто не бачив. Шкода мені тебе, все село обговорює поведінка твоєї матері. Ти знаєш Світлано, іноді мені здається, що вона ненавидить тебе, – сказав хлопець.
– Я це давно вже помітила, але нічого не поробиш, батьків не вибирають.
Андрій обняв мене і притиснув до себе. Я ніколи не відчувала людського тепла і підтримки, не витримавши я розплакалася.
Незабаром хлопець пішов в армію, пообіцявши забрати мене через два роки з рідного дому. А через три місяці я зрозуміла, що чекаю дитину. Я не знала, що мені робити і що зі мною буде далі.
Я готувалася до іспитів і розуміла, що якщо я і вступлю, то вчитися не зможу. Я стягуючи живіт поясом, всіляко намагалася приховати від батьків свою вагітність.
У мене почався сильний токсикоз і мати здогадалася в чому справа, вона влетіла до мене як розлючена фурія.
– Покажи свій живіт! – закричала мама.
Я стала плакати і зізналася, що чекаю дитину.
– Це так, ти віддячила нас з батьком? Ну нічого! Я покажу тобі, що означає погані батьки, ти ще цього не знаєш! – крикнула мати і вибігла з кімнати.
Цілий день я просиділа у себе, боячись вийти. Я розуміла, що батьки так цього не залишать і ніколи не змиряться з моєї вaгiтністю. Увечері до мене зайшов батько.
– Збирай речі, у тебе є 10 хвилин часу! – крикнув він.
Батько посадив мене в машину і відвіз в райцентр. По дорозі він ні слова мені не сказав.
– Це тобі на дорогу, – батько простягнув мені гроші. – Забудь, що у тебе є будинок і батьки. Не здумай з’явиться у нас зі своєю дитиною!
Я вийшла з машини і пішла в бік автобусної станції. З одного боку, я зітхнула з полегшенням, адже нарешті я стала вільною людиною. А з іншого, мені абсолютно не було куди йти, у мене не було ніяких засобів до існування.
Приїхавши в місто, я купила собі булочку і води на решту грошей і сіла перекусити в залі очікування, заодно і подумати, що мені робити далі.
Наставала ніч, а я розуміла що мені доведеться жити тут, в залі очікування, більше мені не було куди йти. Мені стало дуже шкода себе і я тихенько заплакала.
– Дочко, у тебе, щось сталося? У твоєму положенні не потрібно плакати, – запитав мене дідок, який майже весь день, сидів біля мене, виглядав когось.
– Я не знаю що мені робити. Батьки вигнали мене, дізнавшись про мою вaгiтність і сказали забути про їх існування, – сумно промовила я.
– Даремно, вони це зробили. Вони напевно не розуміють, яку радість приносять діти і як без них порожньо і самотньо, – важко зітхнув старий.
– А ви чому так пізно тут? Когоcm зустрічаєте? – запитала я з ввічливості.
– Так, дочку свою чекаю. П’ять років тому вона подзвонила мені повідомивши, що їде до мене і через півгодини сіда’ в поїзд. Більше ніхто не бачив її.
– Як, п’ять років тому? А де ж вона? – не зрозуміла я.
– Пропала безвісти. Ти не думай, я не божевільний. Просто мені так легше, чекати її. Нестерпно сидіти одному цілодобово в чотирьох стінах, – сказав старий.
– І що ж ви, всі ці роки приходьте сюди зустрічати доньку? – я була вражена до глибини душі.
– Так, не кожен день звичайно. Але іноді приходжу. Я вірю, що коли небудь я побачу її тут! – вимовив дідусь.
– Тебе як звуть, доню?
– Світлана, – промовила я.
– Дивна річ! Мою дочку, теж Світланою звуть. А я Григорій Петрович, – представився чоловік. – Знаєш що? А підемо до мене, я тебе чаєм напою і разом подумаємо, що тобі робити.
Я слухняно пішла за Григорієм Петровичем, рада, що нарешті пішла з вокзалу. Ми повечеряли, випили чаю і стали розмовляти. Григорій Петрович розповідав мені про своє життя і сім’ю.
Світланка, я напевно втомив тебе своїми розповідями. Підемо, я постелю тобі в кімнаті своєї дочки, думаю вона не буде проти, Світлана у мене дуже добра. Ви якщо познайомитеся з нею то обов’язково подружитеся, – промовив старий.
– Мені якось незручно обмежувати вас.
– А ти не про себе думай, а про дитину! Ти цілий день на ногах і зараз куди збираєшся, на вокзал? Поки живи у мене! Це не обговорюється! – сказав старий.
Григорій Петрович зробив мені тимчасову реєстрацію, я змогла стати на облік в жіночу консультацію. Ми дуже здружилися з дідом, я допомагала йому по господарству, готувала смачну їжу.
Незабаром я народила сина. З пoлoгoвого будинку нас забирав Григорій Петрович, він був щасливий побачивши нас з малюком. Вдома мене чекав сюрприз, чоловік купив коляску і все необхідне для хлопчика.
– Як назвеш богатиря свого? – запитав старий.
– Гришою назву, якщо ви не проти. Я хочу, що б він виріс таким же благородним і добрим, як ви.
– Спасибі, доню! Я дуже радий, що ви у мене є!
Минуло три роки. Григорій Петрович, прописав нас з сином у себе. Я була дуже вдячна старому за його турботу.
– Свєто, може ти скажеш Андрію, про сина? Все-таки він батько і має право знати правду, – сказав мені якось старий.
– Я боюся, якщо він відмовиться від мене, мені буде дуже боляче, – вимовила я.
– Дурненька ти, адже по іншому він ніколи не дізнається, що у нього є дитина. Якщо відмовиться, то гріш йому ціна, а якщо він благородна людина, то приїде до вас.
– Я не знаю, що написати йому.
– Так і пиши, що стала молодою мамою, а він батьком. Опиши йому коротко ситуацію.
Через тиждень ми гуляли з сином у дворі. Несподівано я зіткнулася з Андрієм.
– Здрастуй, Свєт! – вимовив хлопець і обійняв мене. – Чому ти раніше не написала мені? Твої батьки брешуть всім, що ти вчишся в місті, далеко від будинку, адреса твоєї вони мені не дали, я не знав як знайти тебе!
– Нічого іншого я від них не чекала, – промовила я. – У мене немає більше батьків, зате з’явився батько!
– Свєта, я приїхав за тобою. Моя мати знає про нас і сина, і чекає нас.
– Я не можу залишити Григорія Петровича, він пропаде без нас. Переїдь ти до нас, а до твоєї мами ми будемо їздити в гості всі разом.
Через два місяці ми зіграли весілля у Андрія в селі. Нарешті, наші односельці дізналися справжнє обличчя моїх батьків.
Якось ми прогулювалися біля річки з Григорієм Петровичем і малюком. Старому дуже сподобалося в селі і ми вирішили трохи погостювати. Несподівано я побачила свою матір.
– Як тобі не соромно? Зганьбила нас на все село! Запам’ятай, ти не маєш більше сім’ї! – кричала розлючена жінка.
– Шановна, у Світлани є сім’я, велика і любляча! Це ви залишилися на старості самотніми, але так вам і треба! Ви ще згадаєте мої слова, тільки буде пізно що-небудь змінити. Попрошу вас більше не підходити до моїх дітей і не підвищувати голос на них! – сказав старий.
– Підемо дочко, не варто звертати увагу на низьких людей, вони не варті твоїх сліз! – сказав Григорій Петрович.
