Жінка, яка цієї зими прихистила в себе мою свекруху на перший час, недавно набрала мене по відеозв’язку…
І дуже стурбовано сказала:
Даша, пропав чоловік, поможіть. Я не знаю кому крім вас дзвонити.
Їх прийшли змінити на позицію і не знайшли… там було пусто.
Я її заспокоїла, сказала аби не переживала. Може була така ситуація що вони заховалися/замаскувалися/ пішли кудись… посварилися між собою і… безліч варіантів.
Вона заспокоїлася, трохи видихнула… і я сподівалася на гарні новини…
Сьогодні вона відписала: знайшли тіло…
В мене знайшлося аж одне слово: обнімаю.
А потім додалося: сильно обнімаю….
Бо іноді нема слів. Нічого нема.
Треба просто обнімати.
Сильно…
вони століттями платитимуть. Бо нічого в цьому світі не минає.
Кожне серце роздивляються і зважують.
І у тих, хто приніс нам так багато горя — нема його. І воно нічого не важить. Пусте, беззмістовне і чорніше від ночі.
