Я гадала, що на старості років зможу розраховувати на підтримку своїх дочок. Однак, тепер на своїй спині повинна ще їх чоловіків тягти.
Олена дуже сильно хотіла вчитися у столиці. Ну а ви ж самі розумієте, то треба заплатити космічні гроші за університет, гуртожиток, давати гроші кишенькові. Добре, що хоча б автобусом могла раз у тиждень продукти передати.
Однак, після 4 курсу донько повернулася до села. І не сама, а притягла свого хлопця Дмитра. Я знала, що вони вже давно зустрічаються та планують грати весілля. Але замість прохання благословити почула таку фразу від доньки:
– Мама, ми у тебе рік поживемо. Якраз встигнемо назбирати гроші на будинок.
Ну я погодилася. Тим паче, не завадило вдома чоловічої руки. Але Дмитро виявився слабаком, постійно сидів у комп’ютері, бо працював. Але не міг за собою ні ліжко застелити, ні чашку помити. А про поміч на городі чи в полі я навіть не заїкалася. Вже все село почало з мене насміхатися, що я маючи такого “зятя” в хаті, тягну господарку далі сама.
– Це ти мав викинути сміття, твоя черга!
– А ти не смій на мене голос підіймати, ще замала!
Дівчата стали між собою ворогувати. То Софія навмисне музику ввімкне гучну, а Олена вимкне їй гарячу воду у ванній. Комунальні послуги, продукти, все купувала я. А ви спробуйте такі голодні роти нагодувати!
Діма та Олена добре влаштувалися. Рік минув, а ніхто про хату та гроші не заїкався.
– Мамо, ну навіщо ми будемо переїжджати? Місця для всіх вистачає. Ми не можемо тебе саму залишити – дорікала Олена щоразу, як я нагадувала за її обіцянку.
Потім вже й Софія перейняла таку звичку сестри. Вона зустрічалася з сусідом Петром. І в один момент заявила, що вагітна. Ну а що робити в такому випадку? Молодята розписалися та захотіли жити разом. І знову тема почалася за житло
– Мамо, у хаті Петра місця не вистачає. Може, ми б до нас переїхали?
– Добре, але є тільки моя спальня. Ви ночувати на кухні будете?
– Чому ми? Ти перенеси речі у літню кухню. Нам якраз у твоїй спальні буде добре, є місце для колиски.
Тоді мій терпець увірвався. Мені майже 50 років і я не думала, що діти так за добро віддячать.
– Ні, Софіє, ти роби, що хочеш, але я нікуди не переїду.
– Тобі хіба так важко?
– Мені не важко, а от ви вже на голову мені сіли та ніжки повісили.
І тут у розмову втрутилася ще й Олена:
– Так, так, тут місця для вас нема. Переїжджай до хати Петра!
– Олено, це тебе також стосується. Вже другий рік я чую порожні обіцянки про квартиру. Словом, у вас є тиждень, аби собі найти окреме житло. Я на старості років відпочити хочу, а не вас годувати!
Тоді діти на мене дуже образилися. Олена з Дмитром в той же вечір зібрали всі свої речі та переїхали до Києва. А Софія зараз живе у свекрів.
Але ніхто не хоче зі мною говорити. Навіть як я бачу Софію у селі, то вона демонстративно переходить дорогу та не вітається зі мною. От тобі і нова причина сусідам аби попліткувати. Донька ще й сватів проти мене намовила!
Та хіба я винна? Всі сусіди та родичі дорікають, що я така безсердечна жінка, вигнала дітей з хати. Однак, мене хтось слухав? Я втомилася тягнути дві родини. Не жалію про цей вчинок, чесно. Пора вже жити у своє задоволення. Дівчата вже дорослі, мають самі про себе подбати!
