Змалку я обожнюю вишивати хрестиком. Колись мене навчила бабуся. Вона була справжня вишивальниця. Згодом я це захоплення залишила. Навчалась, мріяла стати юристом.
Та правників зараз, самі знаєте, дуже багато. Тож роботу я після випуску не знайшло. Кілька років працювала продавцем в магазині, а тоді вийшла заміж і пішла в декрет.
Коли моїй донечці виповнився рік я почала шукати хоч якийсь підробіток. Знаєте, як це важко морально, зовсім не мати власних грошей. Ще й чоловік в мене такий, що про кожну копійку треба звітувати.
Нормальну роботу з маленькою дитиною не знайти. Аби хоч якось відволіктися я знову почала вишивати. Мамі на ювілей подарувала дуже гарну сорочку, зроблену власноруч. Тоді ненька і зауважила:
– Доню, яка краса, ти подивись. От роботу шукаєш, могла б на замовлення вишивати, знаєш як це зараз цінують!
“А й справді” – подумала я. – “Я це люблю, тому буде не важко”.
Спочатку я виконувала замовлення знайомих, а згодом створила власну сторінку в соціальних мережах. Насправді заробити багато не вдавалось. Адже на вишивання однієї сорочки йшло два тижні. В мене все ж дитина мала. До того ж я купувала якісне домоткане полотно, аби все мало гарний вигляд.
Одного разу зателефонувала мені двоюрідна сестра Леся й попросила:
– Я бачила твої роботи. Такі гарні! Виший мені сорочку, я вишлю тобі фото. Заплачу.
Звичайно, я погодилась, це ж родичка. Та коли Леся надіслала мені фото – взялась за голову. Це була дуже довга сорочка з повністю вишитими рукавами, робота надзвичайно складна.
Я вишивала цю сорочу ночами три тижні, кожну хвилинку приділяла цій справі. Хотілося все зробити якісно і гарно. А коли замовлення було готове вирішила самотужки віднести його сестрі. Хотіла, щоб Леся приміряла і похвалила. Знаєте, як це майстрині приємно.
Сестра охоче вдягнула вишиванку та аж вигукнула від захоплення
– Яка краса! Навіть краще, ніж на фото! В тебе й справді руки золоті! І скільки з мене?
– Лесю, ну як з тебе, то 2000 гривень.
– За вишиту сорочку 2000 гривень? І це по знайомству?
– Слухай, це ж купа роботи. Такі коштують 5-6 тисяч щонайменше.
– Ой, не вигадуй. 500 гривень її ціна.
– Тоді не бери.
Я забрала сорочку й пішла. Більше з Лесею не спілкуюсь. А вишиванку продала на своїй сторінці за 4500 гривень. Жінка, яка її придбала ще одну замовила для своєї мами. тепер усі родичі обговорюють, яка я погана. Леся їм такого наговорила. Але мені байдуже. Свою працю треба цінувати. А ви як думаєте? Були у вас схожі ситуації з родичами?
