Зі своїм Дмитром я живу в шлюбі уже 32 роки. Мені 56, а йому 61. Ніколи не могла подумати, що зі мною може трапитись така історія, але це факт.
Мій чоловік знайшов собі коханку! І я б не повірила, якби сама на власні очі не побачила…
Ми живемо у селі, у нас спільний дім, господарство, двоє дітей, Сашко та Марійка. Хоч вони вже і дорослі, та все одно не знаю, як би їм про це говорила.
Все почалось з того, що Дмитро почав частіше в районний центр виїжджати, казав, що у нього там справи, зустрічі з друзями, шахові турніри (а він у мене запеклий шахматист), підробіток (охоронцем в супермаркеті) а я і вірила.
Аж поки одного разу сама в місто не поїхала по продукти і щоб провітритись. Побачила як Дмитро купував на ринку фрукти з якоюсь панянкою. Тримав її попід руку. Вона виглядала молодше від нього років на 10. Я побачила, як вони пройшли метрів зо 10 і зайшли у під’їзд.
Коли чоловік повернувся додому я напряму його і запитала:
– Ти завів коханку?
– Так, – чесно зізнався, – І дуже щасливий з нею. Адже вона мене кохає, не те що ти!
Було боляче, але тому, що правда різала вуха. Я дійсно ніколи не кохала Дмитра. Поважала – так, подружній обов’язок виконувала – так. Але такою любов’ю, як показують у фільмах ніколи не любила його… Він просто виручив мене, коли я завагітніла і той хлопець втік, дізнавшись, що стане батьком.
Дмитро відповідальності не боявся і тому прийняв мене з пузом. Син досі не знає, що Діма не його справжній батько. Ми йому не говорили, адже чоловік ніколи і не робив різниці між нашими дітьми. Любив однаково.
Ми жили добре, ніколи не сварились, я чоловіку не перечила, на життя він в принципі не жалівся. Аж тут ось тобі новина! Так ще й на старості років таким займатись – стид і сором!
Дмитро сказав, що рішення за мною: або я йому не пробачаю і ми розлучаємось, або я закриваю очі, він ходить до Люби(так звати ту коханку), але ми живемо разом і надалі…
А я й не знаю, що робити… Адже ніколи в житті не очікувала такого підступу від чоловіка… Ніби і звикла до нього і до життя з ним, не хочеться зараз перевертати усе з ніг на голову. Та й ревнувати, я не ревную…
Та відчуття, що близька людина постійно тобі зраджує, а ти про це знатимеш і нічого не казатимеш, не сильно гріє душу…
Можливо тут я отримаю якусь пораду-розраду…
Що ви можете порадити цій жінці?
