Як син Сашко одружувався в Харкові, матір з села не запросив. Її батьки були проти такого зятя: ні кола, ні двора. Але часи не ті, щоб заборонити.

Життєві історії

Того разу Ліда збирала свого сина в далеку дорогу. Два літніх місяці промайнули так швидко, як один день: час повертатися Сашкові до свого навчання. Четвертий рік він вже гризе граніт науки в одному з харківських вишів. Відмінник він у матері. А красень який! У діда Степана свого вдався.

— Щоб женитись, вибирай, синку, лише харків’янку з квартирою, — повчала мати розмову, пакуючи в сумку банки з консервацією. За матеріалами

— Мамусю, скільки можна одне і теж мені говорити? — Сашко благально дивився неньці у вічі. — Ви знову про своє.

— Не хочеш харків’янку заміж брати, то шукай киянку, або одеситку, аби лише з квартирою була вона у тебе. Бо житла тобі повік у великому місті не купити.

— До чого тут квартира якась? Я з коханою людиною хочу жити.

— Слухай старших, сину. Кохання швидко минає, а житло залишається.

— Мамо, ви що, батька не любили?

— Любила. Та бачиш, як намучилися, поки свою хату збудували. Недовго й жити випало бідному в новій оселі…

Сльози градом потекли з очей матері, а син знічено знизував плечима.

— Мамо, я Лесю люблю. Ви ж знаєте про це вже давно. І вона мене. От закінчу інститут, і зіграємо весілля. Не треба мені ні харків’янки, ні киянки.

— І яка доля тебе чекає з цією простою сиротою? Для чого тоді вчишся? Кому в селі цьому якісь юристи потрібні? Чи в землі хочеш усе життя колупатись?

— Знайдеться справа для мене, мамо. Леся теж хоче чогось добитися. Вона розумна, працює, вчиться заочно. А розум завжди проб’є собі дорогу. Та й не в грошах, не в квартирі щастя…

— Ну тоді тобі доведеться вибирати — або я, або вона, — сказала Ліда як відрізала.

— Не будьте такою нехорошою, мамо. Ви ж не хочете, щоб я так сумував…

Ця словесна боротьба між матір’ю і сином тривала кілька років. А вода, як відомо, камінь точить. Та й розлука робить свою справу: Леся далеко, а інші дівчата та принади великого міста — поруч. Тож Сашко змирився якось, несподівано для себе самого. Однокурсниця-харків’янка, єдина донька високого міського чиновника, давно на нього око поклала.

Високий, статурний, із великими карими очима, густими світло-каштановими кучерями та чарівною усмішкою… Ну то й що, що із глушини? Це навіть модно зараз…

Її батьки були проти такого зятя: ні кола, ні двора… Але часи не ті, щоб заборонити. Тож таки погодились, але поставили категоричну умову — на весіллі ні матері, ні родичів нареченого бути не повинно. Ганьби їм не треба. Легенда буде, що ті далеко за кордоном, прилетіти не було можливості. Що подумають з «того боку», їх не цікавило, хай дякують, що погодилися прийняти в родину такі злидні. Почувши це, Сашко… змовчав.

Мабуть, тоді й завернула його доля з рівної встеленої м’яким споришем дороги і покотилася по тернистому камінню.

Лідія, одержавши першу «гіркоту», заспокоювала себе, що з часом усе налагодиться. Та й Бог із ним, з весіллям. Аби син її був щасливий. Поїхала на кілька днів до далекої родички за кількасот кілометрів, аби сусіди думали, що святкує разом із сином.

Минув рік, два. Син приїздив у село сам, без дружини.

— Коли ж ми побачимо твою невістку? — допитувалися сусіди Ліду.

— А що їй тут робити? Вона не звикла до сільських умов. Харків є Харків, а село — селом, — одказувала гордовито, а сама очі ховала від людей.

— Невже твоїй невістці не цікаво побачити, де виріс її чоловік? — дивувалась односельчанка.

Ліді не було що відповісти. Вона ночами не могла спати. Ще тоскніше стало, коли народивсь онук, а їй його навіть не показали жодного разу. Три роки чекала, а потім подалася до Харкова.

Ноги тремтіли, коли заходила у невістчину квартиру. Син був дома сам. Він наче перелякався, коли її побачив.

— Мамо, навіщо ви приїхали? Я ж обіцяв, що привезу Нікіту цього літа до вас в село.

— Душа не витримала. Так захотілось побачити онучка!

— Не треба було, — бідкався син. — Дізнаються, що ви були, заїдять. Скажуть, що може ви інфекцію занесли або радіацію. Давайте я вас на вокзал відвезу, там у кафе посидимо.

Гіркі сльози текли щоками матері. Оце дочекалась онука… А син мовчав. Він сам ледь стримував сльози, але не хотів докоряти тим, як мати сама впросила його одружитися з харків’янкою. Не хотів розповідати, що довелося кинути навчання в аспірантурі і піти працювати на «хлібне» місце, куди влаштував тесть, бо у зятя зарплата, бач, мізерна. Втім, на новій посаді Сашко не прижився: не вмів ні красти, ні хабарі брати.

Звільнився… З тієї пори теща і тесть його навіть по імені не називали. Для них він був «етот». У дружини своє життя — ресторани дорогі, магазини та торгові центри. Для маленького взяли няньку, яка з ним англійською говорить. А він невідомо хто. Ні чоловік, ні батько…

Із сумом в душі повернулась Ліда у село. Минув рік, другий. Сашко не приїздив. Якось одна із сусідок, що гостювала у дітей в обласному центрі, сказала Ліді, начебто бачила її Сашка в одному з тамтешніх магазинів.

Розвантажував фуру.

І знову мати подалась до Харкова. Знайшла його в тому супермаркеті, саме ящики з помідорами носив.

Посивілий, у благенькому одязі. Виявилося, не витримав — пішов із дому. Живе у хостелі, шукає постійну роботу. Поки що безрезультатно. Дружина подала на розлучення, збирається заміж за бізнесмена.

Знову мати в плач, не соромлячись нікого. Єдиному сину перевела життя, зізналася собі нарешті.

— Поїхали додому, Сашо, — почала просити.

— Не можу, мамо, — відказував. — Соромно. Та й у мене тут син.

— А ти хоч бачишся з ним?

— Не дозволяють мені його бачити родичі. Проте я все зроблю. Я ж юрист. А пити я кину, от побачиш.

— Пробач мені, сину.

— І ви простіть, мамо.

Обнялись, як колись у дитинстві. Сашко притулився до материної щоки. Потім запитав:

— А як там Леся? Що у неї?

— Працює економістом в агрофірмі. Чоловік там же агрономом. Хату гарну побудували. На наступні вибори її головихою хочуть обрати. Розумна, до роботи беручка, а до людей добра…

— Я знав, що у неї все буде добре. А діти?

— Двоє їх у Лесі…

— Хай хоч у когось буде щастя. А моє відлетіло вже давно, багато років тому. Та, може, Бог дасть, колись приїду із сином у гості…

Чекає Лідія сина з онучком. За рік зовсім посивіла, постаріла, обличчя у зморшках. Вийде на дорогу і дивиться у далечінь: а раптом з’явиться рідна постать? Син її рідненький. А може, й онук маленький?

Лариса ГЕРУС, Житомирська область.

Оцените статью
Добавить комментарий