Через аrресію РФ біженцями стали понад вісім мільйонів українців, п’ять з них шукають тривалого прихистку у країнах ЄС, заявив уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець. За даними дослідження Центру економічної стратегії, від 860 тисяч до 2,7 млн українців, які виїхали під час війни, можуть не повернутися. Кілька історій українських біженців ― у матеріалі журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.
“Ухвалила непросте рішення поїхати до Норвегії”
Одеситка Дар’я Войтко каже, після перших вибухів 24 лютого 2022-го зрозуміла, що має захистити дітей. Вона не планувала виїжджати надовго. Говорить, думала, кілька тижнів і цей жах припиниться. Тому вагітною і з двома дітьми евакуювалася до Молдови.
Офіційної грошової допомоги біженцям ця країна не надає, тож, розповідає Дар’я, розрахувати було можна лише на суми від міжнародних організацій. Коли стало зрозуміло, що вій*на надовго, а після народження третьої дитини працювати Дар’я не зможе, жінка почала шукати іншу країну. Говорить, так ухвалила непросте рішення поїхати до Норвегії.
“Схема для усіх біженців однакова. В аеропорту йдеш у поліцію — це таке маленьке віконце, де люди в уніформі з усякими смаколиками та іграшками для дітей. Кажеш, що біженець з України. Це був перший тиждень війни, вони швидко все організували, бо мають такі приклади, як Сирія, і знають, як усе працює. Нас відвезли до готелю, оформили документи. Величезний готель у центрі Осло. Було більше тисячі українців, ми там перебували до двох тижнів, потім нас розподіляли по інших готелях. І далі вже на постійне місце проживання.
Від самого початку нас годували, забезпечували медичне обслуговування, ліки, одяг. У готелі нам давали добові. Зараз ми живемо на постійному місці проживання понад рік, нам виділили квартиру. В Осло нас повністю забезпечують — виділяють гроші на квартиру, їжу, на все необхідне. Допомоги вистачає на все, навіть раз у місяць можна сходити до ресторану”.
Біженці з України на кордоні зі Словаччиною, 26 лютого 2022 року, ілюстративне фото: УНІАН
У Норвегії Дар’я народила третю дитину. Вагітність, каже, була з ускладненнями — жінку закріпили за однією з лікарень в Осло. “В усіх пологи протікають добре, легко, особливо якщо порівняти з Україною, коли трапляється грубіше ставлення. Тут навіть про обов’язкові речі будуть говорити так, ніби ти маєш вибір: “Можна ми зараз вам зробимо аналізи? Чи може пізніше? Натискайте сюди, ми прибіжимо, прилетимо просто принести чаю”. Вони допомогу поділяють на два види: швидка, коли є пряма загроза життю, і допомога, яка може зачекати. У мене дитина так чекала 4-5 годин на рентген. Вона впала, у неї боліла спина, пішли на рентген, довго чекали, але дитина не помирала, у неї просто боліла спина, вона могла посидіти, полежати.
Всім дітям при народженні виділяють дев’ять тисяч доларів. У лікарні видають виписку з ідентифікаційним номером й одразу за ним мама отримує виплату”.
Дар’я каже, хотіла б повернутися в Україну. Тут у неї чоловік, батьки. Але поки не закінчиться ві*йна і є імовірність обстрілів, робити це не буде — не хоче наражати дітей на небезпеку. Жінка погоджується, чим довше вони у Норвегії, тим сильніше звикають. Старша донька ходить у тутешню школу. При цьому українська програма проходить повз — неможливо встигати навчатися одночасно. Дар’я бентежиться, як її школярка наздоганятиме, коли повернеться в Україну.
