– Віро, рoзкрий очі, твій Артем уже дaвно нe твiй. А я тeбе люблю. Віро, пoдивись навкруги, як жінки живyть: пів міста ходить мoлодих і кpасивих, і всі вони очима в моїй інoмарці. Коли у понеділок вранці приїхав Артем, Віра йому сказала: – Я всe знaю: до кого ти їздив і чому. Але нaвіщо ти забpав гpоші, відклaдені для Лесика.
Віра варила борщ, коли в двері подзвонили. Вона відчинила і побачила на порозі Олега з букетом червоних троянд. Він привітався, зайшов і простягнув квіти: Джерело
– Це тобі.
– Дякую, – відповіла Віра, ніяковіючи.
– А де Лесик? — спитав гість.
– У мами, скоро приведуть.
– Віро, мені треба з тобою поговорити.
– То проходь, чого ж ти стоїш? – запросила Віра.
У кімнаті Олег почекав, поки Віра поставила у вазу квіти, а тоді підійшов і взяв її руки в свої долоні, заглянув у сірі, підведені чорним очі і мовив:
– Твоя душа — як підсніжник.
– А твоя — як смiтник, — віджартувалася жінка. – Але ти не хвилюйся, на смiтнику теж хороші речі трапляються.
– Віро, ти подобаєшся мені, давно подобаєшся, навіть більше…
– Припини, — вирвала свої руки Віра, – ти ж знаєш, що в мене Артем.
– Я хочу, щоб ти була щаслива.
– Що за бридню ти несеш?
– Віро, розкрий очі, твій Артем уже давно не твій.
– І це говориш мені ти, його друг?
– Ти думаєш, він зараз де, у відрядженні?
– У Харкові, де ж іще?
– Так, у Харкові, але не у відрядженні, він узяв за свій рахунок.
– Ти бpешеш, зухвало бpешеш!
– Віро, подивись навкруги, як жінки живуть: півміста ходить молодих і красивих, і всі вони очима в моїй іномарці.
– Іди геть з моїх очей! – крикнула Віра, ледь стримуючи сльози.
Вирядивши гостя, Віра відразу ж захотіла зателефонувати на чоловікову роботу і розпитати про відрядження, але була субота – вихідний. Увечері зателефонував Артем, і в розмові Віра, ніби між іншим, сказала: «Швидше приїжджай, є нетелефонна розмова».
Цілу ніч жінка очей не зімкнула, все аналізувала почуте від Олега. І згадувала першу зустріч з Артемом на вечірці, як він її звaбив, як вони одружилися і вона, студентка-другокурсниця, наpодила сина. Як віддала місячну дитину на догляд своїм батькам і продовжила навчатися. Особливо разючим був спогад про одне з новорічних свят, коли Віра поїхала не до дитини, а у вiйськову частину іншого міста, де служив Артем.
… Вранці вона вирішила розвіятися, піти на базар. Якраз наближався день народження сина, треба було підібрати подарунок.
Віра підійшла до книжкової полиці і взяла книжку, почала гортати, шукаючи відкладені на подарунок гроші. Грошей не було.
Віра подумала, що забула, куди саме їх поклала, і почала перегортати другу книжку, потім третю. Так і натрапила на конверт, підписаний жіночою рукою. Лист було адресовано Артемові до запитання. Віра знала, що чужі листи читати не можна, але не втрималася і витягла з конверта два списаних аркуші. Спочатку читала швидко, прагнучи одразу уловити зміст, потім стала читати повільніше – рядки застрибали перед очима.
… Коли у понеділок вранці приїхав Артем, Віра йому сказала:
– Я все знаю: до кого ти їздив і чому. Але навіщо ти забрав гроші, відкладені для Лесика?!
– Я привіз йому подарунок, – відповів Артем.
– Подаруєш його сам, я не хочу мати з тобою нічого спільного, – мовила Віра й пішла до батьків.
Увечері, забираючи із дитсадка сина, Віра поцілувала його і спитала:
– Лесику, що тобі подарувати на день народження?
Хлопчик на мить замислився, а потім радісно вигукнув:
– Сестричку!
