Коментарі до: Віра ходила з кута в кут по квартирі. Вона ніяк не могла повірити в те, що відбувається. Та й як можна повірити, що чоловік, з яким прожили п’ятнадцять років разом, пішов. — Йду. Люблю іншу. Вибач, – сказав він. Виявляється, і речі зібрав заздалегідь. Підготувався. І здогадувалася, що щось не те: затримувався на роботі, говорив про позапланові перевірки, зустрічі з друзями… Вона вірила. Вірніше, хотіла вірити. «Скільки днів минуло після його відходу? Три чи більше?» – намагаючись згадати, Віра міряла кроками кімнату. Вона дійшла до вікна, розвернулася і пішла назад, до дверей. Усього одинадцять кроків. Вона механічно їх рахувала щоразу. Жінка навіть не пам’ятала, коли їла востаннє. Віра зробила ще п’ять кроків і встала в передпокої перед дзеркалом. Бліде змучене обличчя, червоні опухлі від сліз очі. «Ну й вигляд. Зате схудла», – безрадісно посміхнулася вона, але посмішка одразу ж згасла, куточки губ скорботно опустилися вниз. — Ти сама винна. Казала тобі, що треба акторкою бути, струс чоловікові треба давати, змушувати ревнувати, – згадала Віра нещодавню розмову з мамою. — Мам, замість того, щоб підтримати мене, ти читаєш мені нотації. – Віра не змогла стримати істеричних сліз. — Так, Микита поживе в мене, поки ти до тями не прийдеш. Не потрібно йому бачити, як ти мучиш. Може, Борис нагуляється і повернеться ще. Мама поїхала і забрала з собою Микиту. І ось Віра одна. Зовсім. «Може, і краще, що Микита у мами. Я не змогла б прикидатися рано, і він би теж страждав. А раптом і справді, Борис повернеться?» – Віра навіть зупинилася від цієї думки. На очі попався телефон. «І де друзі? Чому не дзвонять, не втішають?» Утім, у неї не залишилося друзів. Роз’їхалися, хто куди. А ті, чиї номери забиті в адресній книзі – друзі чоловіка. А вони навряд чи телефонуватимуть, співчуватимуть. Вона гортала адресну книгу, видаляючи номери «друзів». Палець завмер на номері Бориса. Віра вимкнула мобільник. Вона підійшла до вікна й обхопила себе руками. Згадала, як схопила чоловіка за руку, намагалася зупинити, втримати. А потім викрикнула гидоти й відпустила. Нерозумно. Треба було зіграти в гордість. Але тоді їй було не до того, щоб думати, як треба поводитися. 🌺🌺🌺Розповідь повністю опубліковано в першому коментарі👇🏼👇🏼👇🏼

Коментарі до: Віра ходила з кута в кут по квартирі. Вона ніяк не могла повірити в те, що відбувається. Та й як можна повірити, що чоловік, з яким прожили п’ятнадцять років разом, пішов. — Йду. Люблю іншу. Вибач, – сказав він. Виявляється, і речі зібрав заздалегідь. Підготувався. І здогадувалася, що щось не те: затримувався на роботі, говорив про позапланові перевірки, зустрічі з друзями… Вона вірила. Вірніше, хотіла вірити. «Скільки днів минуло після його відходу? Три чи більше?» – намагаючись згадати, Віра міряла кроками кімнату. Вона дійшла до вікна, розвернулася і пішла назад, до дверей. Усього одинадцять кроків. Вона механічно їх рахувала щоразу. Жінка навіть не пам’ятала, коли їла востаннє. Віра зробила ще п’ять кроків і встала в передпокої перед дзеркалом. Бліде змучене обличчя, червоні опухлі від сліз очі. «Ну й вигляд. Зате схудла», – безрадісно посміхнулася вона, але посмішка одразу ж згасла, куточки губ скорботно опустилися вниз. — Ти сама винна. Казала тобі, що треба акторкою бути, струс чоловікові треба давати, змушувати ревнувати, – згадала Віра нещодавню розмову з мамою. — Мам, замість того, щоб підтримати мене, ти читаєш мені нотації. – Віра не змогла стримати істеричних сліз. — Так, Микита поживе в мене, поки ти до тями не прийдеш. Не потрібно йому бачити, як ти мучиш. Може, Борис нагуляється і повернеться ще. Мама поїхала і забрала з собою Микиту. І ось Віра одна. Зовсім. «Може, і краще, що Микита у мами. Я не змогла б прикидатися рано, і він би теж страждав. А раптом і справді, Борис повернеться?» – Віра навіть зупинилася від цієї думки. На очі попався телефон. «І де друзі? Чому не дзвонять, не втішають?» Утім, у неї не залишилося друзів. Роз’їхалися, хто куди. А ті, чиї номери забиті в адресній книзі – друзі чоловіка. А вони навряд чи телефонуватимуть, співчуватимуть. Вона гортала адресну книгу, видаляючи номери «друзів». Палець завмер на номері Бориса. Віра вимкнула мобільник. Вона підійшла до вікна й обхопила себе руками. Згадала, як схопила чоловіка за руку, намагалася зупинити, втримати. А потім викрикнула гидоти й відпустила. Нерозумно. Треба було зіграти в гордість. Але тоді їй було не до того, щоб думати, як треба поводитися. 🌺🌺🌺Розповідь повністю опубліковано в першому коментарі👇🏼👇🏼👇🏼 https://pranaslo.com/vira-hodyla-z-kuta-v-kut-po-kvartyri-vona-niyak-ne-mogla-poviryty-v-te-shho-vidbuvayetsya-ta-j-yak-mozhna-poviryty-shho-cholovik-z-yakym-prozhyly-p-yatnadtsyat-rokiv-razom-pishov-jdu-lyublyu-insh/?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=vira-hodyla-z-kuta-v-kut-po-kvartyri-vona-niyak-ne-mogla-poviryty-v-te-shho-vidbuvayetsya-ta-j-yak-mozhna-poviryty-shho-cholovik-z-yakym-prozhyly-p-yatnadtsyat-rokiv-razom-pishov-jdu-lyublyu-insh Mon, 23 Feb 2026 12:15:34 +0000 hourly 1 https://wordpress.org/?v=7.0.1