Коли мій Петрик привів до нас Наталку, я думала, що вона хороша дівчина. Все вміє, готує, прибирає, кохає мого сина. Згодом вони одружилися. Ми допомогли їм гарне весілля справити. Батьки невістки живуть в селі, а молоді в нас оселилися. Ми не проти були – будинок великий. Я все мріяла, що скоро в ньому бігатимуть онуки.
І ось, коли Наталка завагітніла, все змінилося. На п’ятому місяці їй повідомили, що буде хлопчик. Я зраділа і сказала:
– Буде ще один Петро Петрович!
– А чому це Петро?
– В нашій сім’ї вже кілька століть традиція – всіх чоловіків називають так.
– Але я не хочу!
– Ти чого? Ось я проти не була. Це ж чудово.
– А я проти! Це моя дитина. Що за дурна традиція всіх однаково називати. Невже фантазії бракувало?
На це вже образився мій син. Петро завжди пишався, що є частиною такого роду. Невістка ж врешті накричала на нас і пішла. Я розумію, що гормони, все таке. Але ж так не можна. Молоді завжди мають слухати старше покоління.
Минуло кілька днів, і ми знову повернулися до цієї розмови. Та Наталка просто встала і сказала:
– Ви не побачите ані мене, ані внука!
Вона пішла і почала збирати речі. Син побіг за нею, вмовляв зупинитися, та вона лишень кричала. Хіба можна так поводитися? Що за неповага! Вона має щастя, що мій Петрик дуже хороший і все це терпить. Інший вже б показав їй, як треба до чоловіка ставитися.
Ви не повірите, але невістка поїхала в село до своїх батьків. Згодом погодилась, що повернеться до сина, якщо він буде винаймати окрему квартиру та обере разом з нею інше ім’я для дитини. Петро погодився. Я намагалася йому пояснити, що так не можна:
– Сину, один раз послухаєшся – все життя буде тобою командувати.
– Я люблю Наталку. Їй важко, вона вагітна. Це моя сім’я і мені байдуже, яке ім’я буде в дитини. Врешті, вона носить дитину, їй погано, вона має народити – тож заслуговує обрати ім’я.
Син знайшов квартиру. Скоро невістка приїде. Але я її бачити не хочу. Яка ж хитра виявилась. Буде крутити моїм Петриком. Раніше такого не було, всі батьків слухали. Так має бути! Хіба ні?
