Жителька окупованих російськими військами територій у Запорізькій області, ім’я якої з міркувань безпеки журналісти не вказують, розповіла про ситуацію у їхньому селищі та життя в окупації. Патріоти України пропонують вам прочитати її історію. Далі – пряма мова героїні сюжету.
Я ніколи не могла подумати, що в наш час, у 21 столітті, на нас може напасти Росія. Ми не вірили навіть тоді, коли це сталося. 24 лютого, коли почули вибухи, зрозуміли, що це реальність.
Знайомі та друзі одразу ж почали збирати валізи і виїжджати до інших країн. Є навіть такі, які виїхали до Росії, бо в Україні залишатися їм було страшно. Вони, не задумуючись, кинули тут всіх своїх рідних і поїхали до країни-агресорки. Ми ж живемо зі старенькими дідусем та бабусею, тому вирішили залишитися вдома, поки це можливо.
Нам добре чути вибухи та постріли навколо. Перших 8 діб з початку війни я не спала взагалі. Не могла заснути. Вирішили, що будемо щоночі чергувати біля вікон, будемо дивитися, чи не летять гвинтокрили, літаки, ракети. Я чергувала біля вікон зі старшою донькою. Молодші донька і син в перші дні плакали, дуже боялися і говорили, що хочуть жити.
Прапор СССР і російські блокпости
У 20-х числах березня до селища приїхали російські військові і запропонували місцевій владі змінити український прапор на російський. Наші відмовилися. Ті поїхали.
Через декілька днів, 31 березня, російські солдати знову приїхали до селища. Вони були озброєні, на двох цивільних автівках, розмальованих зетками, без номерів. Сказали всім залишити приміщення адміністрації. Вони повісили на будівлю прапор РФ, який згодом зламав вітер. Навіть сама природа чинила опір цьому. І ось нещодавно рашисти повісили на адміністрацію прапор СССР – червоний із зіркою, серпом і молотом.
На початку квітня російські окупанти почали будувати у нас блокпости – поставили їх два, і осіли в селищі. Подейкують, що вони заселилися у будівлі школи – приблизно 60 чоловік.
Заїхала різна техніка і вони почали їздити вулицями, наче у себе вдома. Заїжджали до деяких людей на подвір’я, заходили в будинки. До нас не заходили, але зупинилися поряд. Сусідам вони сказали, щоб ми їх не боялися, що вони будуть нас захищати. Якби в той момент я була там на вулиці, я б їм обов’язково сказала, що захищати нас не треба, хіба від них самих. Ми жили добре, ми були щасливі до приходу цих нелюдів.
Російські окупанти забирають цивільні автівки і їздять на них. Часто їздять п’яними по селищу. Кожен вихід до магазину – це рулетка. Діти завжди плачуть, коли я їду в магазин, вони дуже за мене хвилюються.
На блокпостах всіх чоловіків, чи-то на автівках чи у маршрутках, роздягають і дивляться, чи немає на них патріотичних татуювань. У всіх перевіряють телефони, фотографії, читають месенджері. У декого документи звіряють з якимись списками. Якщо нічого не знаходять, відпускають.
У деяких людей навіть забирали телефони.
Магазини
У перші дні війни магазини у селищі були зачинені. Ми вирішили вдома пекти хліб, але не було дріжджів. Дріжджі почали розводити самі.
З часом магазини почали відкриватись, але ціни зросли в десятки разів: гречка коштує 80-100 грн, цукор – 100 грн, цигарки, які коштували 70, вже 160, сіль, яка коштувала 8 грн, вже 80 грн, дріжджі сухі вагою 100 г – 150-180 грн, борошно – 1200 грн за мішок, рулон туалетного обухівського паперу – 25-30 грн, маленька зубна паста – 130 грн, прокладки і тампони – 70-200 грн.
Потім до магазинів почали завозити російські товари. Ціни на них залишаються такими ж високими. Більшість людей принципово не купують ці товари, хоча вибору немає, адже із Запоріжжя нічого не привозять.
Але останнім часом помітила, що на полицях магазинів почали з’являтися і українські товари. Підозрюємо, що, можливо, це “гуманітарка”, яку тепер нам продають.
Гроші
Всі залишилися без роботи і пенсій. Працюють лише торговці. Гроші у людей закінчуються і як жити їм далі невідомо.
Черги біля банків стояли величезні з першого дня війни. Видавали лише по тисячі гривень, потім по 500 грн.
Місцеві торговці гроші переводять у готівку під відсотки – спочатку це було 20-30 %, зараз 7-8%. Ломбард також переводить у готівку гроші. Банківські картки не приймають через поганий зв’язок.
Інтернет, зв’язок
Спочатку у нас відключили мобільний зв’язок. Наразі зв’язок є, але поганий. Інтернет Укртелеком не працює зовсім. Інший місцевий провайдер працює, але періодично пропадає.
Росіяни завезли на місцеву радіостанцію і телевежу свою апаратуру.
Навчання у школах
У нас роз’їхалося багато вчителів. Діти не навчаються. В районі змушували навчатися російською мовою, переходити на російську програму. Але діти навчалися українською, тому керівництво вирішило зробити вимушені канікули. Дітям видали додатки до атестатів.
Ходять чутки, що освітян викрадають. Що від них хочуть, ми не розуміємо.
Медицина
З селища теж почали виїжджати лікарі: головний лікар, хірург, гінекологиня, з якою були домовленості вагітних жінок про кесарево. Це жах.
У нас багато хворих літніх людей, яким, не дай Боже, може стати гірше. Що тоді робити? Куди звертатися по допомогу? Везти у Запоріжжя теж не вихід, адже коридорів немає, машини обстрілюють. Це небезпечно, але люди не можуть чекати зі своїми хворобами.
Ліки
Довгий час в аптеки не завозили ліки. Через паніку люди почали скуповувати навіть те, що їм не потрібно. Полиці в аптеках пусті. Я не змогла купити дитині ліки від кашлю, бо їх немає.
Нас врятувало те, що одна дівчина знайшла волонтерів, які купили ліки у Запоріжжі і привезли нам.
У селі є діабетики, у них максимальний рівень цукру у крові. Звернутися нема до кого і на ліки довелося чекати довго.
Нещодавно в одну із аптек привезли ліки із Росії.
Правоохоронні органи
Поліції у нас немає з першого дня війни. З усіх поліцейських машин зняли наклейки, номера і мигалки.
Конфлікт між селищним головою і торговцями
Селищний голова приїхав до центрального ринку, біля якого люди продають молоко, м’ясо, картоплю, цибулю та інші продукти. Він сказав, щоб вони більше тут не торгували, бо йому це не подобається. Люди почали бідкатися, як їм бути, на що жити, адже ні зарплат, ні пенсій не отримують. Він послухав це і поїхав. Через деякий час до торговців прийшло троє російських військових з автоматами. Вони сказали, що селищний голова поскаржився, що торговці його не слухають, і попросив їх допомогти вирішити це.
Росіяни сказали торговцям, щоб вони більше нічого не продавали. А, якщо хтось буде торгувати, то будуть за це відповідати.
Самостійна евакуація
З’явилося багато перевізників, які перевозять людей з районного центру до Запоріжжя за 200-300 доларів. Але, звісно ж, гарантій про безпеку немає жодних. Чи залишишся ти живим невідомо.
Дуже багато людей вже виїхало. Багато хто хоче виїхати, але для цього у них немає грошей.
Люди просять людину, щоб вона привезла їм щось необхідне із Запоріжжя. Нещодавно один чоловік віз продукти та ліки. На блокпосту його зупинили російські солдати і забрали у нього машину через те, що у нього не було на неї довіреності. Водій почав пояснювати їм, що нам довіреність не потрібна, у нас закон, який дозволяє їздити по техпаспорту. Чоловік почав окупантів благати віддати йому автівку. Один із росіян сказав іншому: “Что ты с ним церемонишься? У меня есть две свободных ямы, закопать можем в любую”.
Російські окупанти користуються тим, що вони з автоматами, що вони зі зброєю. І тільки через це вони мають над нами владу. Страшно.
Ми боїмося виїжджати, у нас троє дітей. Молодша донька дуже налякана. Вона часто не спить ночами. Коли собака гавкає, вона підривається. Я не знаю, як ми можемо виїхати до Запоріжжя, коли там стріляють по автівках навіть з дітьми.
Я знаю, що люди виїжджають, але це рулетка. Одні проїжджають нормально, а інші попадають під обстріли.
Машина однієї жінки, яка возить нам в селище із Запоріжжя ліки, повністю побита. У неї російські військові на блокпостах забирають ліки, продукти. Вона з ними свариться, пояснює, що це везе людям, які це все замовили. А вони забирають і говорять: “У нас здесь тоже люди”. Вона їм відповіла: “Нехай ваша росія возить вам ліки!” Так вони їй через це розбили скло на машині.
Українські зрадники
Я була очевидицею, як деякі жителі нашого селища подружилися з російськими військовими. Вийшла я з магазину і побачила, як вони привітно вітаються, обіймаються, потискають одне одному руки.
Потім ці місцеві мешканці почали ходити по бабусям, які торгують молоком, м’ясом. Вони їм говорили, що потрібно ділитися отриманими грошима від торгівлі – давати на армію. З кожного, хто торгує чимось, вони збирали гроші і говорили, що відправлять їх на українську армію. Але у нас жоден термінал не працює. Тож українській армії ці гроші вони відправити не могли. Але після того, як я побачила, що вони обіймаються з російськими окупантами, я зрозуміла, що збирають гроші вони для російської армії, яка нас знищує.
Люди, які співпрацюють із рашистами, завжди були за “Вєлікую масковію”. “Український прапор – хай буде український, російський прапор – хай буде російський, аби нас ніхто не чіпав, аби було спокійно”, – говорять деякі мешканці.
У районному центрі, подейкують, вже міняють навіть паспорти на російські. І вивозять із заводів усе обладнання та міндобрива до Криму.
Гуманітарна допомога
Гуманітарної допомоги нам не доставляють. Влада не сприяє цьому.
Добре, що інколи є можливість замовити волонтерам купити ліки у Запоріжжі і привезти нам.
Жити в окупації дуже важко. Ми не знаємо, що нам робити. Ми дуже хвилюємося за життя кожного з нас, а особливо за дітей.
Ми хочемо жити у нашій країні, ми хочемо тут працювати, хочемо, щоб наші діти тут жили, вчилися, працювали. Ми хочемо будувати своє щасливе майбутнє у нашій рідній Україні.
Наc стирають з лиця землі. Але ми будемо боротися до останнього. Я вірю в те, що все буде Україна. Слава нашим українським захисникам!
