У маленькому селі, загубленому між пагорбами й лісом, жив старий садівник. Щозими він виходив у свій сад, навіть коли земля була скута кригою, і розмовляв із деревами.
Люди дивувалися:
— Навіщо ти ходиш туди? Все ж мертве до весни.
Старий лише усміхався:
— Ніщо не мертве, коли його чекають.
І ось настав останній день зими. Сніг ще лежав, але сонце світило вже по-іншому — м’яко, терпляче, наче обіцяло щось добре.
Садівник вийшов у сад, сперся на палицю й сказав:
— Ви вистояли. І я вистояв разом із вами.
Тут він помітив під старою грушею крихітну проталину, а в ній — зелену голочку першої травинки.
Старий присів і тихо прошепотів:
— Ось так приходить весна. Не шумом, не грозами, а тихим “я тут”.
Того вечора він сказав онукові:
— Запам’ятай, дитино. Останній день зими потрібен не природі. Він потрібен нам.
Щоб зрозуміти: ми пережили холод, темряву й втому — і все одно залишилися живими.
Бо весна завжди приходить до тих, хто дочекався.
І з того часу в селі казали:
останній день зими — це не про кінець холоду, а про початок надії.
