У маленькому містечку, загубленому серед пагорбів, жив старий годинникар. У його майстерні висіли десятки годинників — великі й малі, старовинні й нові. Але був один, особливий: зупинений, із тріснутим склом. Ніхто не знав, чому він не лагодить саме його.
Одного разу до годинникаря прийшов хлопець і запитав:
— Чому ви не ремонтуєте цей годинник? Він же найкрасивіший.
Старий усміхнувся й відповів:
— Бо він нагадує мені про Страсний тиждень.
Хлопець здивувався:
— Як годинник може про це нагадувати?
Годинникар повів його до вікна.
— Дивись, кожен день цього тижня — наче стрілка часу. У понеділок люди ще поспішають, у вівторок — думають, у середу — вагаються, у четвер — люблять, у п’ятницю — страждають, у суботу — мовчать… А потім приходить неділя.
— І що тоді? — тихо спитав хлопець.
Старий узяв зупинений годинник у руки.
— Тоді навіть те, що здавалося зламаним назавжди, оживає.
Він відкрив корпус, обережно торкнувся механізму — і годинник раптом тихо задзвенів. Стрілки рушили вперед.
— Бачиш, — сказав годинникар, — Страсний тиждень вчить: інколи життя зупиняється не для кінця, а для воскресіння.
Хлопець довго дивився на годинник, що знову рахував час, і вперше зрозумів: найтемніші дні не є останніми. Вони лише ведуть до світла.
