У давньому українському селі стояла стара криниця.

У давньому українському селі стояла стара криниця.
Люди казали, що вона чарівна, бо вода в ній ніколи не міліла — навіть у посуху.

Прийшов одного разу подорожній і запитав старого діда:
— Чому ця криниця не висихає, коли інші давно спорожніли?

Дід усміхнувся й відповів:
— Бо її викопала жінка.

Колись давно, коли чоловіки пішли на війну, в селі не лишилось ні сили, ні надії.
Земля тріскалась від спеки, діти плакали, а люди вже збирались покидати домівки.

Тоді одна жінка взяла лопату.
Копала день.
Копала ніч.
Копала, коли руки в крові, коли спина не слухалась, коли всі казали:
— Дарма… води тут нема.

А вона відповідала:
— Є. Просто до неї треба дійти.

І на сьомий день із землі вдарило джерело.

Відтоді криниця поїла село, рятувала врожаї, давала силу людям.
А коли жінку питали, звідки вона знала, де копати, вона казала:

— Я не знала. Я просто не мала права зупинитись.

Дід глянув на подорожнього й тихо додав:

— Ота криниця й досі стоїть.
Бо українська жінка — це та, що знаходить воду навіть у сухій землі.
І поки вона є — житиме й село, і народ.