– Скажіть, бабуся, а що ви хочете купити?
На бабу Дусю уважно дивилася дівчинка років восьми.
– Навіщо тобі, дитинко?
– Ми з татом вам купимо.
– Що купите? – розгубилася баба Дуся.
– Ну, що ви хочете …
– Так я це … Просто за хлібом зайшла.
– Значить, купимо вам хліба. Тато йди сюди!
Підійшов чоловік.
– Ви не соромтеся, – сказав він бабі Дусі. – Ми з донькою іноді приходимо в цей магазин, і вона вибирає когось, кому хоче допомогти. Що ви хотіли купити?
– Не треба, діточки, – ще більше розгубилася бабуся. – Я і пенсію отримую, і городик у мене є, і п’ят курочок … Це ви в місті за все платите, а ми в селі … Хіба нам багато треба? Спасибі вам, дітки … Дай Бог вам здоров’я!
– Ні! – не відступала дівчинка. – Я знаю, що вам важко … Це ж видно! Ми обов’язково вам допоможемо. Що вам ще, крім хліба?
Баба Дуся не знала, що сказати.
– Ну, я іноді ще беру сто грам ковбаски. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її і їм. Сто грам … Найдешевшої.
– Показуйте, – сміливо сказала дівчинка, – повертаючись до прилавка з ковбасами.
Бабуся довго розглядала вітрину.
– Так тут зараз і немає такої … Я беру ту, що гривень за 40, за 50 … А тут дивіться які ціни! Ні, не треба, діточки. Спасибі вам…
– Зрозуміло, – знову заговорив тато. – Ви, бабуся, постійте тут ось з цим візком, а ми з донькою зараз швидко візьмемо все, що вам потрібно. Віка, вибирай.
– Не треба, діточки, – почала було знову баба Дуся, але ніхто її вже не слухав.
… Коли я під’їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояв пакет. В руках вона тримала булку хліба і півпалки вареної ковбаси. Підійшов, тому що помітив – бабуся плаче.
– Що трапилося? – питаю.
Бабуся мовчала, а потім каже:
– У тебе, дитино, немає в машині ножа. Мені б відрізати шматочок ковбаски, а то бачиш … Це дуже багато.
Приніс ніж. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решта бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і мандарин.
– Так чого плачете? – знову питаю я.
– Не знаю, дитинко, — відповіла баба Дуся і розповіла мені історію, яку ви тільки що прочитали вище.
Вона відкушувала маленькими шматочками то хліб, то ковбасу … А на щоках сльози …
Дівчинку, як каже баба Дуся, звуть Віта. Тато у неї Олег. Ще й мама в магазині була, теж з покупками допомагала. Не сумніваюся, що і Господь там був. Стояв на розі магазину, обнявши стару бабусю. Вона їла і … тихо плакала.
Сергій МИРНИЙ
