Часом, через заклопотаність, ми не помічаємо чи не хочемо помітити найважливіших речей у житті. Гроші та матеріальні блага не зможуть замінити нам рідних, які так чекають нашої уваги.
Один чоловік, що давно переїхав до міста с села, часто згадував свою самотню матів, навіть бачив її у снах. Завжди планував приїхати на вихідні, але все щось траплялось. Важко було годувати сім’ю, вирішувати всі побутові проблеми. Він розумів, що важко живеться старенькій: нікому по господарству допомогти чи хатину доглянути. Тому частенько совість відгукувалася докорами сумління.
Заспокоювали спогади про фіалки, посаджені біля хати. Ще з дитинства пам’ятає їх. Мати дуже любила ці маленькі ніжні квіточки. Тому купив фіалку – гарний вазон, який точно розтопить материнське серце.
Ось і село, ось і рідна оселя… Серце стислось у грудях. Не вийшов – вибіг з машини, вхопив подарунки – і мерщій на подвір’я.
Але зустрічають тільки фіалки. Забіг до хати – нікого. Чомусь зненацька стиснуло горло, стало важко дихати, погані думки поволі підкрадалися.
Вирішив запитати у сусідки, чи не знає, бува, де мати?
Жінка відповіла: «Чекала тебе, виглядала мама, але не судилося їй побачити сина востаннє. Передала тобі листа прощального та просила, щоб ти не побивався, бо розуміла, що важко тобі».
Сльози ринули з очей чоловіка. Цієї миті він зрозумів, що ті всі клопоти не мали ніякої ваги перед мамою, яка чекала так довго і віддано свою дитину.
Уже пізно восени я все-таки зібрався навідати маму. Іду в поїзді, на душі ніяково. Крізь силу хочу уявити зустріч з мамою. Думаю: «Приїду, впаду на коліна, обцілую руки матері, нехай вибачить старенька, що призабув дорогу до її порогу… Там, пам’ятаю, ще тоді стеля у сінях обвисла. Тепер, мабуть, і обвалилася. Нічого, я взяв відпустку і все доведу до ладу. Оновлю хатину, обгороджу садибу, дровець на зиму придбаю…»
Десь далеко вдарив дзвін. Якась незнана тривога пробігла по всьому тілу.
Підійшла сусідка:
— Мати до останку виглядала тебе. Так на ослоні біля вікна і заснула, не прокинувшись уже більше… У сінях для тебе приготувала мішечок картоплі, квасолі, у ящичку — бурячки, капуста, морквиця… На столі залишила конверт… з грішми — тобі пристарала. Сама недоїдала, а яку копійчину мала — для тебе берегла… Ти не приїжджав, а дуже вже хотіла побачити, весь час згадувала, кликала у снах: «Синочку, синочку…»
У грудях пекло, серце готове було вирватись чи тріснути, розірватися всередині. Хотілось кричати, ридати. Я проклинав місто, квартиру, себе…
І коли тепер приходжу на могилу матері, на мене завше дивляться маминими очима фіалки, посаджені тут сусідкою.
