Навесні прийшла до нас на підстанцію нова співробітниця. Ніжна особа зростом метр сорок, з тоненьким дівчачим хвостиком на потилиці, білими кучериками на скронях, в маленьких круглих окулярах. Звали це диво — Юля.
Юля не пила, не курила, не лаяла матом, про мужиків взагалі страшно було подумати … Така собі десятирічна дитина в зграї виїзних вовків.
Розмовляла Юля тонким-тонким голоском і, майже відразу, отримала прізвисько «мишка».
Мужики в присутності Юлі торопіли і губилися. Навіть страшна людина-гора, лікар восьмої бригади Палій, володар чорного пояса карате, вагою сто шістдесят кілограмів, розмовляв виключно матом. Побачивши Палія тріпотіли будь-які хулігани, буйні алкоголіки — плакали і забивалися в найтемніші кути.
Уявити собі розгніваного Палія взагалі було страшно … Правда Палія дуже любили діти і собаки, і зовсім його не боялися … Побачивши Юлю, Палій червонів, бліднув, ставав виключно ввічливим і серйозним, весь час намагався пригостити її чимось смачним — цукерками або морозивом і при першій нагоді брав її в ніч третім номером на восьму бригаду (працював він з постійним фельдшером Ігорем), і негайно укладав спати. «Напрацювалася дитина, нехай поспить» — пояснював Палій начальству і сперечатися з ним ніхто не наважувався.
Попри малі габарити, фельдшером Юля була класним, все вміла, нічого не боялася, працювати з нею було легко і приємно. Поступово Юлю почали ставити одну на бригаду, але виключно на денну півдобову. Якби хтось наважився залишити «мишку» одну в ніч … Палій би його вбив …
Ніжне, повітряне створіння …
Працював я як завжди в «одинарній» на рідній двадцять другій бригаді. Після обіду отримав виклик на перевезення зі травмпункту, приїхав, забрав хворого … Віталік як завжди був за кермом, в повній бойовій формі і протягом п’ятнадцяти хвилин ми доставили страждальця в найближчий «комбінат здоров’я».
У лікарні було два прийомних відділення. В одному корпусі — терапія, неврологія, гінекологія та інше, а в іншому — хірургія і травматологія. Здав хворого без проблем і сів писати картку за скляною перегородкою для сестер, за їх столом. З коридору мене не було видно …
Відчинилися двері і в приймальню просочилася Юля, ведучи під лікоть бабусю.
— Швидка, що веземо?!! — пролунало з далекого кінця коридору.
— Бабуся, холецистит … — відповів ледве чутний писк.
— Чекайте!! .. Хвору посадіть на кушетку в коридорі!
— Добре. Чекаємо …
Через п’ять хвилин з надр приймальної висунувся хірург. Типовий хірург … Величезний товстий чолов’яга з волохатими грудьми і руками, товстим золотим ланцюгом на шиї, нахабною мордою і бичком в зубах. Сорочка туго обтягували товстий живіт і була заправлена в штани. Правою рукою хірург ліниво чухав волосся на грудях у вирізі …
— Чуєш дівчинко, ми закриті — прорік «друг» — я хворого не прийму …
— Але центр дав місце до вас …
— Блін, дурочка, ти що погано чуєш?
— Не лайтеся, будь ласка, я зараз подзвоню на центр і все з’ясую …
— Давай, давай, мала, телефонуй.
Я з цікавістю прислухався до розмови, відклав карту і ручку в сторону і прикидав, чи не час втрутитися. Але події стрімко брали цікавий оборот і втручання не було потрібно …
На стіні в коридорі висів телефон. Юля набрала номер старшого лікаря, доповіла йому ситуацію, вислухала відповідь і повернулася до хірурга:
— Центр каже ви скоро відкриваєтеся, старший лікар велів залишити хвору, скажіть, будь ласка, хто приймає?
— Та ти, блін, малявка, мені пофіг на твій центр і твого старшого лікаря, наберуть на швидку по оголошенню, не знають нічого і слухати не вміють, забирай бабку і пішла звідси!
Я майже схопився з-за столу і тут на весь коридор пролунав крик. Я навіть уявити собі не міг, що у «мишки» є такий командний голос:
Юлька підскочила до хірурга, відтягнула на животі штани, сунула туди згорнутий трубочкою папірець і відпустила гумку. Гумка дзвінко клацнула по товстому животу. Хірург гикнув і ледь чутно пробелькотів прізвище. Юлька вискочила з приймального відділення, голосно грюкнувши дверима. Зі стелі посипалася штукатурка. У приймальній запанувала тиша … Чути було як шарудить папір, падаючи на підлогу з рота хірурга …
Я встав з-за столу, обійшов хірурга, який перетворився на соляний стовп і рушив на вихід. Обличчя в хірурга було таким, ніби він побачив чорта або інопланетянина …
На ганку приймального нікого не було. Трохи віддалік стояв мій «РАФ», Віталік сидів за кермом і курив.
— Чуєш, що з Юлею сталося? Вилетіла з приймального, як ошпарена, стрибнула в машину і рвонули вони звідси, як на пожежу …
— Чорт його знає, Віт, потім запитаємо. Поїхали …
Ближче до ранку ми привезли туди ще одного хворого, як раз до хірурга. Хірург сидів сумний у своїй оглядовій, під оком у нього наливався гігантський фінгал … На столі перед ним лежав розірваний на дрібні шматочки золотий ланцюг.
О шостій ранку я сидів в їдальні і заварював чай. Увійшла Юля.
— Можна я з тобою посиджу, чайку поп’ю? Сергій мене, як завжди, спати залишив, але не спиться чогось …
— Юля, ти ще питаєш.
Я заварив другий кухоль і витягнув з кишені шинелі пачку печива.
— Юлю, ну я від тебе не очікував …
— Чого?
— Як ти хірургів ганяєш, … ну даєш, блін …
— Ти чув?
— Я за стійкою сидів, вискочити не встиг.
— Ой, тільки хлопцям нашим нікому не говори. Гаразд?
— Гаразд, не скажу.
А я нікому і не сказав!
P. S. Юлія Миколаївна Палій закінчила інститут, ординатуру і стала лікарем — гінекологом. Зараз працює у великій клініці, оперує і іноді чергує у приймальному відділенні. Хворих приймає без звуку, сама каталася. Але не дай Бог їй нагрубіянити. Таке почуєте …
Охочі є?
