Двадцять років тому я поїхала до Італії. Зробила це через страшну скруту. Раніше я працювала вчителькою. Нам місяцями не платили заробітну платню. Чоловік випивав. Діти підростали. Вибору не було.
Мені вдалося знайти гарну роботу, доглядала стареньку бабусю. Важко було, у жінки прогресувала деменція. Та я знала, що маю старатися.
Минуло кілька років і знайомі зателефонували мені й розповіли:
– Твій чоловік дітьми не займається, а завів коханку й водить її в дорогі ресторани.
І це за мої гроші. Я тоді ніяких скандалів не влаштовувала, чесно кажучи, давно вже його не кохала. Та гроші відтоді висилала лише своїй найближчій подрузі, яка видавала їх дітям, коли було треба.
На розлучення я також не подавала. Подумала, вже згодом, коли приїду все оформлю. А тоді познайомилась з Лео. Він був значно старшим за мене. Але таким добрим і галантним. Вперше в житті я відчула себе справжньою жінкою про яку турбуються. Коли ми вирішили одружитися йому було вже 76 років. Та він наполягав, аби все було законно.
Я приїхала в Україну і сказала чоловікові, що хочу розлучитися. Але його реакція вкрай здивувала:
– Не дам я тобі розлучення, ще чого!
– Тобі не байдуже? Гуляв тут на мої гроші скільки хотів.
– Я всім розкажу, яка ти насправді. Поїхала в Італію багатіїв зваблювати.
– Я найму адвоката й однаково розлучусь.
Та колишній не мав ніякої гідності й дійсно всім розпатякав, що я легковажна й безсоромна. В нашому маленькому місті всі обговорювали, що я завела роман в Італії за спиною у свого чоловіка. Та мені вже було байдуже.
Я поїхала до Італії й одружилась з Лео. Згодом ще донечку до себе забрала. Ми жили дуже добре. Мій італійський чоловік дійсно мав солідні статки і гарний будинок. Але я любила його зовсім не за це. А тому, що з ним мені було затишно і почувалась захищеною.
Та минуло 12 років і Лео помер. Це сталось раптово, від серцевого нападу. Дуже важко було пережити таку втрату, я ніяк не могла оговтатись. Щастя, що донька була поруч. Вже доросла вона вийшла за італійця і народила мені гарненьку онучку.
Лео залишив усі свої статки мені. Згодом я вирішила поїхати в Україну і провідати сина. Подумала, що це мені буде на користь.
Вдома, коли я розповідала знайомим, що мій чоловік помер, ніхто й не думав співчувати. А всі навпаки, наче вітали мене.
– О, нарешті ти здихалась того старого й можеш тринькати його грошики!
– Та що ви таке кажете. Мені ті гроші не потрібні, краще б Лео був живий.
– Ото ще, розкажи! Можеш не прикидатися.
Та найгірше, що коли ми зібралися з рідними за святковим столом у сина усі родичі почали вимагати.
– Ти багатійка, дай грошей на відпочинок. Діти ще моря не бачили! – казала двоюрідна сестра.
– Нам 4 тисячі євро бракує на квартиру, для тебе ж це копійки. – просив мій племінник.
Врешті я не витримала й наступного ж дня поїхала назад до Італії. Синові залишила трохи грошей, а всім іншим відмовила. Не вважаю що щось винна людям, які про мене такої думки. Краще пожертвую кошти на безпритульних тварин. А ви як думаєте?
Напишіть нам в коментарях
