Чотири роки тому не стало мого батька. Він багато років хворів. І це було важким ударом для всіх нас, адже батько завжди був опорою для усіх в нашій родині. Він багато працював, їздив на заробітки, побудував гарний будинок і допоміг нам з сестрою вивчитися і придбати собі житло.
Мама з татом також дуже добре жила. Й справді почувалась мов за кам’яною стіною. Він міг вирішити будь-яку проблему, і ніколи не залишав її саму. Їй варто було лише сказати, що їй треба – і він виконував. Я завжди мріяв бути схожим саме на нього. Утім часом вважав, що вже занадто батько матері догоджає.
Ось чому нам усім було так важко втратити тата. І хоча я вже своїх дорослих дітей мав, та досі почувався ще молодим, а зі смертю тата – осиротів. Розгубилась і ненька, вона спочатку намагалась триматися, але тоді почала хворіти, потрапила до лікарні. Згодом повернулась додому та за кілька місяців знову захворіла.
А восени цього року ситуація остаточно погіршилась . Почали вимикати світло, а мама сама, пічку топити не могла, дрова нікому було носити. Довго я думав, а тоді вирішив її до себе забрати, бодай до весни.
Дружина спочатку таку ідею сприйняла з осторогою.
– Слухай, твоя мама ще не така вже хвора і не надто стара.
– Ти ж бачиш, як їй важко.
– Але ж розумієш, що місця в нас не так багато і вона не зможе не втручатися в наше життя.
– Я з нею поговорю.
Ми все ж забрали маму до нас. Спочатку все було добре, вона увесь час відпочивала й телевізор дивилася. Та минув місяць і ненька посміливішала.
– Слухай, чого ти ремонт на кухні не зробиш? Такі стіни пошарпані!
– Мамо, то зараз не на часі, грошей зайвих в нас нема.
– Не треба багато грошей, встань і самий за відпустку зроби.
Або ж постійно, коли я приходив після роботи й хотів відпочити, вона знаходила для мене завдання. А якщо я відмовлявся – починався цілий концерт.
– От твій тато ніколи б мені не відмовив. Золотий був чоловік. Шкода, що ти на нього не схожий!
Не давала спокій мама й моїй дружині. Зранку до ночі розповідала їй що і як робити на кухні. А ще вказувала, як вдягатися, сварила, якщо та не нафарбована. Та кохана в мене доволі терпляча, не скаржилась.
Та днями ми усі разом вечеряли, коли мама раптом почала:
– Я казала тобі для супу підсмажити цибулю з морквою, а ти так кинула. І зовсім не смачно!
– Ми так звикли, нам смачно.
– Та чоловік просто ображати тебе не хоче, жалкує!
Ці слова стали останньою краплиною. Я наказав мамі збиратися додому.
– Синку, але зараз такі морози, холод, світла нема.
– Треба було раніше думати. А мені сім’я важливіша.
– А то я не сім’я?
– Ти родичка, а дружина – сім’я. Та й мені остогидли твої настанови!
Ненька мало не плакала, та я однаково відвіз її в село. Буду провідувати раз на тиждень. Не бачу я іншого виходу. А іншим раджу нізащо літніх батьків до себе не забирати. Вони зіпсують вам життя. Повірте. Чи ви зі мною не згодні?
