🪻✍🏻Мама практично не брала участі у моєму житті. Народила рано, у 16 років та й кинула на бабу з дідом. Сама ж вивчилась та поїхала в Португалію на заробітки. І от недавно мама подзвонила й сказала, що приїде. Чесно, дуже здивувався, коли незнайома жінка почала називати мене сином. Та ще більше шокувало як вона виглядала. Навіть не знаю, як налагодити наше спілкування через роки… Можливо, ви дасте якусь мудру пораду, продовження моєї сумної історії 👇👇👇
Коли я побачив маму після 2 років без зустрічей то дуже здивувався. Так, вона косметолог, але те, що зробила з собою, це явно перебір.
Мені важко про це говорити, але, мабуть, треба виговоритися. Мене звати Олег, мені тридцять, і нещодавно я пережив найбільш дивний день у своєму житті.
Моя мама, Наталя, народила мене в 16. Батько зник, як тільки дізнався про вагітність, і я виріс у бабусі з дідусем у селі. Мама завжди хотіла стати медиком, тому постійно вчилася, працювала, а потім, коли я був у старшій школі, поїхала в Португалію заробляти гроші. Гроші вона надсилала, іноді передавала гостинці, але фізично її не було поруч. Інколи дзвонила по відеозв’язку, але розмови були короткими.
Зараз у мене вже своє життя — я програміст, маю квартиру в місті, але часто навідуюся до бабусі в село. І от недавно мама подзвонила й сказала, що приїде. Я не знав, радіти чи ні. Вона ж фактично чужа людина для мене.
— Олежику, синочку!
Я розгубився.
— Ем… А ви хто?
— Це я, мама, не впізнав?
Я відчув, як кров прилила до обличчя. Ми поїхали до бабусі. У селі люди витріщалися на нас, а я ловив уривки шепоту:
— Та це ж Натка, ти диви, як вилизалася…
— Як з кабаре вирвалась…
— Це в неї син? Не схоже, як коханця привезла…
Коли ми зайшли в хату, бабуся Галина зупинилася, побачивши маму, і заклякла. Але швидко опанувала себе.
— Наталю… — сказала вона натягнуто. — Що це ти з собою зробила?
— Мамо, я тепер косметолог, виглядаю на всі сто! — мама закинула волосся назад.
— На всі сто чого? Ти ж як вивіска для чоловіків на трасі виглядаєш!
— Мамо!
— І сина соромиш. Ти ж бачиш, він голову в землю втупив. Люди язиками чешуть!
Було соромно, хоча це ж не я мав соромитися. Мама подивилася на мене:
— Олеже, скажи їй щось…
— Мам, я просто не очікував… Думав, побачу тебе такою, якою пам’ятав, а не… ну, не такою.
Мама образилася, того вечора вони з бабусею посварилися до сліз. Мені було боляче дивитися на це, і водночас я не знав, що сказати. Це був перший раз, коли мама повернулася додому за багато років, і здавалося, ніби вона ніколи тут і не жила.
Ще не знаю, як із цим розібратися. Напевно, час покаже, чи зможемо ми знайти спільну мову. Але те, що побачив того дня, змусило мене замислитися: наскільки сильно ми можемо віддалитися від рідних людей, навіть не помічаючи цього.
