Батьки нас із братом покликали на обід у неділю, сказали, що мають до нас обох дуже справу важливу. Я чесно. кажучи.зраділа, адже у сім’ї у нас давно мова йде про продаж квартири бабусиної. У нашій родині нині скрута така, що й голови не підняти, тож я мала надію на ті гроші і велику. Однак, пішла я звідти раніш від брата і навряд, коли поріг рідного дому ще переступити матиму бажання.
Більше чотирьох років у моїй сім’ї скрутне становище. Моя свекруха має певну недугу, все, що ми заробляємо іде на те, аби покращити її стан. Інколи краще, інколи геть зле, але про те, що буде легко, нам ніхто не казав, тож зціпивши зуби живемо переходячи з хліба на воду.
Добре, хоч діти у мене розуміючі, не влаштовують сцен через те, що не мають чогось, що мають їх однолітки. Ми з чоловіком поки можемо їх забезпечити тільки найнеобхіднішим.
Саме тому у неділю я йшла до батьків із великою надією в душі. Тато і мама вже кілька місяців, як займаються продажем бабуиної квартири. Ще при житті бабуся просила дім продати і гроші поділити між нами, онуками. Їй дуже хотілось, аби кожен із нас мав власний куток:
— То їм буде на старт. Трохи свого докладуть і матимуть по квартирі. Хоч так дітям у помочі буду, – казала вона.
Я ж біля свекрухи живу і власну квартиру певне поки б не придбала, але хоча б найнеобхідніші речі собі і дітям перед початком зими, не завадили б.
Але мене очікувало гірке розчарування. Тато із мамою поклали перед нами документи і сказали приблизно наступне:
— Ми подумали і вирішили, що правильно буде зробити ось як: бабусина кварира переходить Олексію, а тобі доню, ми заповідаємо свою. Думали продати, але тоді у Олексія житло буде, а ти, доню, у силу теперішніх обставин, лишишся без свого кута, адже взіти квартиру, навіть на виплату, ви нині не в змозі. Ті гроші розійдуться і не помітиш.
Я аж голову в плечі втягнула, наскільки несподівано те все було. Квартира Олексію? А я? А я лишаюсь без нічого? Хоча ні. У мене буде папірець про те, що колись у майбутньому я таки матиму власне житло, але до того дня мені ще треба якось дожити.
Я вийшла німа і глуха. Навіть, сльози і ті не текли, адже у голові шуміло і гуло. Мусила присісти, аби перевести дух.
Тут брат підійшов. Сів поруч і почав говорити щось про те, що я повинна бути вдячна батькам і зрозуміти, що вони про мене дбають:
— Я знаю. що тобі нині не просто і ти мала велику надію на ту квартиру, але послухай тата і маму. Як би це не прозвучало, але нині тобі гроші не потрібні. Вірніше треба вони твоїй сім’ї. а не саме тобі. Вони просто не бажають тобі залишитись біля розбитого корита, адже ти все, що матимеш розпустиш за кілька днів.
Я встала не в силі слухати оті виправдання. Ну так, можна пофілософствувати, якщо гарно заробляєш із дружиною, батьки допомагають, та ще й житло власне з’явилось. От тільки ситий голодному не співрозмовник, то кожен знає.
Батьки ледь не щоденно набирають, пишуть: “Оля, ми ж з благих намірів, зрозумій”.
От тільки я ніяк втямити не можу. як вони так могли вчинити зі мною? Виходить, брат їм дорожчий ніж я?
Невже це нормально, коли батьки от так ділять дітей?
От ви б змогли зробити щось подібне, знаючи у якому становищі родина вашої доньки?
