Навесні, коли земля тільки прокидалася від сну, у старому саду зацвіла молода яблуня. Її гілки вкрилися ніжно-білим цвітом, таким легким, що здавалося — варто лише подиху вітру, і він розсиплеться, мов сніг.

Поруч стояв старий дуб. Він дивився на яблуню з легкою усмішкою і сказав:
— Ти така гарна зараз… але недовго тобі цвісти. Скоро вітер зірве твою красу, і від неї нічого не залишиться.

Яблуня на мить засумнівалася. Вона подивилася на свої квіти й тихо відповіла:
— Можливо, ти маєш рацію. Але я не боюся втратити цвіт.

— Чому? — здивувався дуб. — Хіба тобі не шкода цієї краси?

— Краса не в тому, щоб тримати її вічно, — лагідно сказала яблуня. — Мій цвіт — це лише початок. Він опаде, щоб з’явилися плоди. І навіть якщо вітер забере частину квітів, він не забере те, що закладено всередині.

Незабаром налетів вітер. Білий цвіт закружляв у повітрі й опустився на землю, вкриваючи її, мов ніжним килимом. Дуб похитав гіллям і подумав, що яблуня втратила все.

Та минув час — і на місці квітів з’явилися маленькі зелені яблука. Вони наливалися соком, росли, ставали важкими й духмяними.

І тоді яблуня тихо прошепотіла:
— Те, що здається кінцем, часто є лише початком.

Мораль: не бійся втратити те, що красиво зараз — якщо в серці є сила, воно обов’язково принесе плоди.