Колись у невеликому містечку жила дівчинка, яку тато називав своїм світл0м. Вона не була ні найгучнішою, ні найсміливішою серед інших дітей, але мала серце, яке вміло відчувати більше, ніж слова могли сказати.

Одного дня тато дав їй маленьке дзеркальце й сказав:
— Носи його з собою, але дивись у нього лише тоді, коли тобі буде важко.

Минали дні. Донечка бігала, гралася, інколи сумувала. І ось одного разу її образили — вона повернулася додому зі сльозами на очах. Згадала про дзеркальце, дістала його й подивилась.

Але замість свого відображення вона побачила там усмішку… свою ж, тільки світлішу.

Вона здивувалась і запитала у тата:
— Чому там не я, а якась інша я?

Тато ніжно відповів:
— Це ти справжня. Не та, яку інколи ранять слова чи образи, а та, що вміє світити навіть у темряві. Коли тобі боляче — дивись у це дзеркало і пам’ятай, ким ти є насправді.

З того дня донечка більше не боялася труднощів. Бо знала: справжня сила — не в тому, щоб ніколи не плакати, а в тому, щоб після сліз знову знайти в собі світло.

І виросла вона доброю людиною, яка вміла зігрівати інших — так само, як колись її зігрівали батькові слова.

Бо донечка — це не просто дитина. Це ніжне світло, яке, якщо його берегти, здатне освітити цілий світ.