Над тихим селом стояла стара дзвіниця. Щовесни на ній з’являлася пара лелек. Люди казали: де лелеки — там мир і життя.

Одного року весна довго не приходила. Поля були сірі, вітер холодний, а небо — мов зачинене.

На дзвіницю прилетів молодий лелека. Він довго кружляв і нарешті сів на край гнізда.

— Чому земля така сумна? — запитав він старого лелеки, що прилетів трохи раніше.

— Бо вона чекає, — відповів старий.

— Чекає на що?

— На тих, хто повірить, що тепло вже близько.

Молодий лелека мовчки подивився вниз: на порожні сади, темну річку, тихі хати. І раптом він почав поправляти старе гніздо — носив гілки, суху траву, солому.

— Навіщо ти це робиш? — здивувався старий.

— Бо якщо ми прилетіли, значить весна має куди повернутися.

Минуло кілька днів. Сонце стало теплішим, на вербі з’явилися пухнасті котики, а в садках зазеленіла трава.

Люди підняли голови й сказали:

— Дивіться, лелеки повернулися. Значить, весна вже тут.

Старий лелека тихо сказав:

— Весна приходить не тоді, коли тане сніг.

Вона приходить тоді, коли хтось починає будувати гніздо для життя.

Мораль:

Надія народжується там, де хтось першим починає творити майбутнє.