Одного разу старий жайворонок сидів на гілці високо над полем і дивився, як небо наповнюється зграями птахів. Вони летіли з далеких країв — втомлені, але радісні.

Молодий горобець, який уперше бачив таку дорогу подорож, запитав у нього:

— Чому вони щороку летять так далеко і знову повертаються? Адже там, на півдні, тепло і легко.

Жайворонок тихо посміхнувся.

— Тепло можна знайти в багатьох місцях, — сказав він. — Але дім є лише один.

У цей час зграя лелек пролітала над ними. Вони летіли високо і впевнено, ніби дорогу їм підказувало саме серце.

— Бачиш їх? — продовжив жайворонок. — Вони пам’ятають свої гнізда навіть після довгої зими. Бо дім — це не лише місце. Це земля, де ти вперше розправив крила. Це небо, яке впізнаєш серед тисяч інших.

Горобець замислився.

— То виходить, що птахи повертаються не тому, що мусять, а тому що люблять?

— Саме так, — відповів жайворонок. — Дорога може бути довгою, вітер — сильним, а небо — далеким. Але любов до дому завжди показує шлях.

І з того часу горобець щоранку дивився у весняне небо і розумів:

усі дороги у світі стають легшими, коли вони ведуть додому.