— Сиджу зараз на гречці та перловці, Валю, — зітхає Євгенія Дмитрівна, ділячись із подругою.
— Отака-то біда… З’їздила, називається, на дачу, а тепер синові з невісткою ремонт машини оплачую.
— Женю, та як же так? І беруть із тебе гроші? Вони ж наче непогано живуть? Квартира трикімнатна, машина гарна, обоє давно працюють, — бідкається подруга, схопившись за щоки.
Дізнатися більше
Електронна пошта
— Люди намагаються літнім батькам помагати, а твої з пенсіонерки останню копійку тягнуть. Чи їм не соромно?
— Ой, і не питай. Син робить вигляд, що нічого не знає, а в невістки одна відповідь: «Ви ж самі пообіцяли, ніхто за язик не тягнув».
— Щомісяця дзвонить точнісінько в той день, коли мені пенсія приходить. Питає, чи бува не забула я, що вони через мене влетіли в чималу копійку.
Євгенії Дмитрівні шістдесят шість. Чотири роки тому вона нарешті пішла на заслужений відпочинок. Точніше, з основної роботи пішла ще десять років тому — фактично змусили дати дорогу молодим.
Але відразу ж влаштувалася на іншу, простішу. А що робити? Старшим людям зараз рідко щось путнє пропонують, а жити ж якось треба.
— Хотіла ж синові з невісткою допомогти, — сумно всміхається жінка.
— Настя тоді з другою дитинкою вдома сиділа. Кредит за квартиру в них висів, та й зараз є. А мені ж так хотілося онучат побалувати, і щоб син на трьох роботах не надривався. От, бачиш, і побалувала… Добре ж швидко забувається.
Її синові зараз сорок один, невістці — сорок. Мають двох дітей: онучці шістнадцять, онуку — одинадцять. Настя на роботу вийшла давно, пішла на підвищення.
Зарплати тепер в обох хороші, борг за квартиру майже виплатили, машину купили — хоч і не з салону, але цілком пристойну.
Їздять і на море відпочивати. Раз на рік стабільно вибираються. І не так через гроші, як просто робота та школа не відпускають. До речі, тоді, чотири роки тому, Євгенія Дмитрівна остаточно кинула роботу саме для того, щоб водити молодшого онука до школи.
Тільки рік як видихнула — підріс хлопець, тепер сам усюди ходить.
— А в мене сил працювати вже й немає, — розводить руками пенсіонерка.
— Я вже навіть дозріла до того, що дачу треба продавати. А ти ж знаєш, як я ту землю люблю…
Дача — це ще батьківська ділянка під Фастовом. Хату ставив іще батько, а потім її перебудовував та лагодив покійний чоловік Євгенії Дмитрівни. Останні чотири роки вона там із травня по жовтень безвилазно сиділа.
Два роки — з обома онуками, потім тільки з меншим, бо старша дівчинка підросла, і їй стало нудно літо в селі з бабусею проводити.
Зазвичай син із невісткою матір на дачу відвозили й забирали. Протягом літа могли приїхати кілька разів: продукти привезти, провідати її та дітей.
Невістка, звісно, з характером, але за всі ці роки Євгенія Дмитрівна з нею серйозно жодного разу не сварилася. Усе якось згладжувала.
На початку листопада, коли жінка вже остаточно повернулася до міста, син із невісткою вирішили поїхати на вихідні на дачу до друзів. Онука залишили в іншої бабусі, а старша онучка лишилася сама вдома.
Дівчинка вона розумна, батьки їй довіряють. Дача тих друзів — якраз кілометрів за п’ятнадцять від хати Євгенії Дмитрівни.
— І смикнув же мене нечистий напроситися з ними, — скрушно хитає головою жінка.
— Кажу: підвезете туди, а як назад їхатимете — заберете. Хотілося хату перевірити, та й закруток додому взяти, я ж стільки всього наконсервувала. За хатою сусідка наглядає, там і протопити можна. От і поїхала, на свою голову.
Син із невісткою завезли матір, зайшли до хати буквально на двадцять хвилин. І цього вистачило. Надворі саме здійнявся сильний вітер, стара яблуня не витримала, зламалася — і гепнулася просто на машину.
Капот пом’яло добряче. Крику було на все село. Невістка проклинала і свекрухину дачу, і зіпсовані вихідні: куди вже тепер їхати, машину треба на СТО тягти. Син тримався спокійніше, але теж лаявся крізь зуби.
— Мені ж на цій машині на роботу їздити! Тепер за терміновий ремонт доведеться відвалити кругленьку суму!
Дача приватна, страховка на авто не оформлене, яблуня теж своя власна. Одне слово — не ДТП, випадок не страховий, відновлювати треба своїм коштом. Настя саме про це й верещала — інакше ті крики Євгенія Дмитрівна назвати не може.
— А я візьми та й скажи зопалу: якщо вже все через мене і мою дачу, то я оплачу той ремонт. І хто мене за язик тягнув!
— Але ж я сказала це, ще не знаючи суми. Думала, рідний син із матері-пенсіонерки три шкури дерти не стане…
Але став. Якщо не син, то невістка. Подзвонила за три дні, назвала вартість ремонту. Сказала: мовляв, майте на увазі, Євгенійо Дмитрівно, щоб щомісяця гроші нам переказували. Дивіться, каже, за півтора року й розрахуєтеся. Або швидше. І тепер у день пенсії дзвонить, нагадує.
Найбільше Євгенії Дмитрівні гірко від того, що навряд чи Настя робила б це суто зі своєї ініціативи. Син усе чудово знає. Мати намагалася поговорити з ним, а він лише відмахнувся:
— Розбирайся, мамо, із Настею сама, мені не до того.
Тепер пенсіонерка живе в режимі найжорсткішої економії. Оплатить комуналку, купить ліки, запасеться крупами та олією. Зрідка дозволить собі найдешевше молоко чи маргарин замість вершкового масла.
Так і перебивається на кашах та картоплі з огірками, які сама ж улітку й накрутила. Шлунок за таке, звісно, не дякує, але ж що вдієш? Борг є борг.
— Постійно рахую кожну копійку: що можу дозволити, а що ні. Супи варю порожні. Яке там м’ясо на ті крихти, що лишаються? Сама знаєш, пенсія в мене не генеральська.
— А найбільше боюся, що щось із одягу порветься. Чоботи там чи куртка. Ну й захворіти страшно, бо за що лікуватися?
— Іроди вони, та й годі, — хитає головою подруга.
— Невдячні. Бог із нею, з невісткою, хоч ти їй із дітьми стільки років помагала… Але ж син! І як тільки совісті вистачає…
Отака історія з життя. Ніби й усе по справедливості: машина ж справді постраждала на материному подвір’ї, і вона сама, хоч і зопалу, пообіцяла відшкодувати. А з іншого боку — рідні ж люди, невже не можна було якось по-людськи порозумітися?
А як вам здається? Чи варто було дітям брати гроші з матері-пенсіонерки, чи дане слово таки треба тримати за будь-яких обставин?
Повне або часткове копіювання категорично заборонене!
