Хлопчик років семи ходив по овочевому ринку і пропонував людям свого маленького брата. Всі шарахалися від цього брудного обірваного хлопчака з немовлям, загорнутим у вигорілу ковдру. Але нікому не було діла до того, чому він хоче віддати новонародженого. Тітка, Вам, випадково, малюк не потрібен?
Я, як завжди щосуботи, приїхала на ринок, щоб на тиждень закупитися овочами і фруктами. Вибираючи капусту, я раптом відчула, як хтось потягнув мене за рукав:
— Тьотю, Вам, випадково, малюк не потрібен? Я — самотня жінка, мені 42 роки. З чоловіком у нас не склалося через те, що я не змогла народити йому дитину, ми розійшлися багато років тому. Останні десять років, малюк — це було моє заповітне бажання, я все чекала якогось дива, але його так і не траплялося. Зовсім недавно я почала збирати документи на усиновлення, і тут ось така пропозиція …
Я відклала капусту в сторону і повернулася до хлопчика:
— Потрібен! А ти, що просто так його віддаєш?
— Так, просто так, мені його годувати немає чим. Молоко скінчилося, а макарони він не їсть …
— Як тебе звати?
— Я — Саша, а це Діма, мій молодший брат. Йому два місяці, він тільки молоко їсть, менше літра в день, так що не дуже дорого виходить, беріть!
— Мене звуть тітка Настя. Саша, а твої батьки не будуть проти, якщо я заберу Діму?
— У нас тільки мамка є. Вона кудись пішла дня три тому і не повертається. Я думаю, вона тільки зрадіє, якщо Дімку забере хтось, вона і так весь час його лає за те, що він плаче. Тітка, Вам, випадково, малюк не потрібен?
За зовнішнім виглядом дітей і словами Саші, я зрозуміла, що мова йде про неблагополучну сім’ю. Потрібно було терміново щось робити. В голові пульсувала думка про те, що ці діти мені послані згори, то не дарма ж я документи зібрала на усиновлення. Але потрібно було для початку знайти цю матір, яка спокійно залишає дітей на три дні одних.
— Саша, давай мені Діму. Підемо до вас додому сходами, може мама прийшла, мені треба у неї дозвіл запитати.
— Ходімо, тут не далеко. Саша раптом якось посмутнів, сльози заблищали в його очах. — Саша, що з тобою? Чому ти плачеш?
— Тітка Настя, мені так шкода Дімку віддавати, брат все-таки, звик я до нього. Але йому так краще буде … Наша сусідка каже, що нас все одно рано чи пізно в дитбудинок заберуть …
— Ну може тоді і ти до мене жити підеш, щоб з братом не розлучатися?
— А що так можна? Я ж дорослий?
— Можна, головне, щоб мамка твоя погодилася і тітоньки з відділу опіки добро дали. А маму то тобі не шкода буде залишити?
— Маму я б відвідував, а жити з нею я вже не хочу, краще в дитбудинок … її ж ніколи немає, приходить п’яна, кричить, варить тільки макарони … А вже коли її гості до нас приходять, нам з Дімою доводиться на вулиці до ночі гуляти, поки вони не розійдуться. Тепер сльози наверталися вже у мене.
Ми дійшли до будинку, де жили діти і, о диво, зустріли їх мати біля під’їзду! Жінка була в стані великого похмілля. За її зовнішнім виглядом було видно, що пила вона кілька днів. У цей момент, здавалося, за пляшку вона не тільки дітей, вона душу дияволу продасть … Сяк-так мені вдалося донести до цієї жінки те, що я хотіла б усиновити її дітей. Вона, хоч і була в поганому самопочутті, задумалась на кілька хвилин і прорекла:
— Скільки грошей за них даси?
— А скільки Ви хочете?
— Десять! Тисяч!
— Добре. Але тільки після оформлення документів. А поки з Вашого дозволу хлопчики поживуть у мене? Вам зараз не до них …
— Хай ідуть … Але не забудь … десять! Не менше! Чекатиму!
— Добре, добре.
Всю наш розмову я записала на диктофон в телефоні, з цим я пішла в опіку. Ми швиденько позбавили цю продажну мадам батьківських прав і оформили усиновлення. Працівники відділу опіки вмовляли мене не давати їй обіцяні гроші, але я, як людина слова, все ж це зробила, адже завдяки цій жінці у мене з’явилося двоє чудових синів!
Як би ви вчинили на місці цієї жінки, взяли б чужих дітей під опіку?
