– Проходь, чого встав? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! – почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.
– А ти, а ти … ти товстий! Ось! – вимовив Влад і презирливо примружив очі.– Заздри мовчки, – хмикнув товстун. – Це тому що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельмешками, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти , – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.
Влад від образи з усією сили стиснув губи, вони тут же побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав.
Харчувалися вони на пенсію, зрозуміло, що зводили кінці з кінцями.
Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах.
– І коли бабця твоя кінці віддасть, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і пізнаєш, – ніяк не вгамовував товстун, злючи хлопчика все більше і більше.
– Звідки знаєш? – сторопів Влад і закліпав очима.
– Мати сказала, – сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.
Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною.
Схопивши з лавочки перетягнутий ізолентою іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому.
По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий.
– Бабцю, ти тільки живи, добре? – вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.
Старенька підвелася з ліжка і присіла на її краєчок:
– Владьку, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся-то? – додала бабуся і голосно закашлялась.
– Ванька сказав, а йому – мати.
– Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, – ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.
Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім зле. Стала багато кашляти, майже не встає з ліжка.
Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були винні в сусідньому магазині.
Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:
– Я зможу!
Через пару хвилин він уже стояв у аптеці.
– Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки . Вона без них помре, а мене в дитячим будинок здадуть, – нарікав Владька, ледве стримуючи сльози.
– Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! – аптекарка злобно замахнулася рукою. – Іди, кому сказала.
– Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? – втрутилася молода дівчина, весь цей час стояла біля вітрини.
Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.
– Що з бабусею? – поцікавилася незнайомка.
– Хворіє, кашляє, – настовбурчивши губи, відповів хлопчик.
– Зараз купимо все, що їй потрібно, – відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова.
Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто відвідувала і хлопчика, і його бабусю.
Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила хлопчика, який за цей час сильно звик до неї.
Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він відучився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віклу.
