У нас з чоловіком був такий бажаний і любимий синочок Артем. Але на 27 році його життя обірвалося через важку хворобу.
По річниці за сином невістка виїхала з дітьми до Польщі. Казала, що хоче, щоб вони гарну освіту здобули.
Ми з чоловіком все життя старалися, щоб мати краще життя, кращі умови. Тому, коли випала змога, почали ставити дві хати: собі та сину. Але коли він поїхав вчитися і познайомився з Олею, то повертатися в село не захотів. Ми ж то думали, що діти й внуки будуть жити біля нас.
Хати ми поставили, тільки не було кому жити. Чоловік відійшов на той світ. Пенсію я зустріла в самотності. Думала, що коли внуки вивчаться, то вони з мамою повернуться додому і будуть жити біля мене. Ми гарно з ними підтримували спілкування протягом усіх цих років. Думала буде кому мене доглянути в старості.
Але нещодавно невістка шокувала мене заявою.
– Мамо! Ми в Канаді! Була змога і нам дуже пощастило, вчора приїхали! – почала невістка по відеодзвінку.
– Ого! В Канаді аж! А додому коли?
– Та ми тут напевно залишимось! Ти б не могла продати наш будинок і переслати нам гроші, бо бракує? Не думала, що тут так несолодко на початку! Треба обжитися! – продовжувала Оля.
– Продати?
– Ну так! Він же по праву внукам належить! А повертатись ми не будемо. Краще нехай так. То перепишете будинок, так? – не зупинялась невістка.
Я слухала це все і мені аж гірко стало. Оце живеш, стараєшся, а потім стаєш нікому непотрібною!
Розгубилась я! Тепер кожного дзвінка невістка нагадує про будинок, а я й не знаю, що їй відповідати…
Якби вони тут жили, то одразу б переписала, а так… Що б ви зробили?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
