Марічка і Володя усе життя були сусідами. У кожного своя сім’я, свої радощі і печалі. Навіть долі схожі. Обох виховували тільки мами. Нікуди не виїхали із селища після школи і були нещасливими у шлюбі.
Марічки тато пішов із сім’ї, коли їй було три роки. Де він пропав – ніхто не знає. Аліментів не платив, тож мама сама виховувала доньку.
Батько Володі мав іншу сім’ю, першій дружині і синові передавав лише гроші. У житті йому довелося добиватися всього самому. Вчився добре, бігав у майстерню дядька Петра, де працював на токарному станку, опанував зварювальний апарат, розбирався в автомобілях.
Після школи Володя вступив до сільськогосподарського інституту, а як закінчив його, приїхав працювати інженером у місцевий радгосп. Люди поважали Володю за золоті руки, розум, привітність і щирість. Через рік молодий спеціаліст отримав будинок. Ох, і багато дівок заглядалося на такого парубка, а він до всіх був байдужим. Поки не зустрів Дарину. Ім’я у неї незвичне і сама була жіночкою з характером.
Володя взяв її за дружину, хоч мама цей шлюб не схвалювала. І не тому, що Дарина розлучена і вже мала сина. Надто панськуватою та була. Материнське серце відчувало, що не любить вона її сина. Не простий сільський інженер їй треба.
А Володя спочатку був щасливий: летів додому, як на крилах, шкодував дружину, намагався переробити всю важку роботу сам. Любив хлопчика і мріяв про доньку. Так прожили п’ять років. Дарина й не збиралася народжувати. А все пиляла чоловіка: чому так мало заробляє. Ох, ці гроші! Не затримувалися вони у їхньому будинку: скільки б не приносив, ніколи не вистачало, і Дарина часто позичала у сусідки Марічка.
Марічка повторила материну долю – сама ростила донечку. Вийшла заміж, як кажуть, не подумавши. Її Михайло був вродливий, зате нутром поганий. Нероба, яких світ не бачив. До того ж, у чарку частенько заглядав та, чого гріха таїти, простягав руки до жінки. Важко з ним було Марічці. Уже й на розлучення хотіла подавати, та Міша захворів і пішов з життя. Так у 24 роки Оля стала вдовою.
Як і її мама, зі всім справлялася: у будинку було затишно, завжди пахло смачною їжею. Та й грошенят, хоч і важко було, старалася на “чорний” день відкласти. Про це знала сусідка Дарина, яка не раз просила Марічку “виручити до чоловікової зарплати”.
Якось Володі треба було терміново їхати у відрядження. Хотів взяти гроші, а у сховку – порожньо. Запитав у дружини:
– А де гроші? Я ж недавно приніс!
– Потратила, – байдуже відповіла та. – Віддала борги, чобітки он купила – дивись, які гарні… – та побачивши, що чоловік насупив брови, хмикнула:
– Не роби проблеми, побіжу в Марічки позичу.
Сусідка, як завжди, виручила, та попередила, що гроші треба повернути до суботи, бо збирається на весілля до троюрідної сестри.
У п’ятницю Марічка, ніяковіючи, прийшла до сусідів: мовляв, хотіла б отримати свої гроші.
– Ой! Володі аванс ще не видали, – почала скаржитися Дарина. – Та позич у когось чи поїдь у наступні вихідні…
– Не можу я! Казала ж тобі, що у сестри весілля. Та й у кого я позичу?
– Ну, а я де візьму? Віддам пізніше, – знизала Дарина плечима.
Марічка мало не плакала. А Володя не знав, куди подіти очі від сорому. Дарина раптом зі сміхом запропонувала:
– Грошей немає, зате можеш забирати Володю. У господарстві згодиться…
Від образи і приниження чоловік ледь не поперхнувся повітрям.
– Ти з глузду з’їхала? – з осудом запитала Марічка. – Мені потрібні мої гроші, а не твій чоловік.
Дарина ж реготала:
– Бери – все чесно. Не пошкодуєш!
Марічка аж розсердилася:
– Та не гніви Бога! Такого чоловіка, як Володя, ні за які гроші не купиш. Доля лише раз посилає…
А сусідка не вгавала і весело продовжувала:
– Та чоловіка можна на раз-два знайти! А от де гроші поночі взяти, щоб тобі віддати?
Марічка мало не плакала, їй слів забракло. Хіба зрозуміє її Дарина, у якої є все, крім совісті? Ледве стримуючи сльози, пішла до дверей. І раптом її зупинив Володі голос:
– Почекай! Тільки речі зберу… Я швидко…
Марічка йшла додому і плакала:
– Ти що, жартів не розумієш? У мене і без вас клопоту вистачає, – благала вона сусіда не ганьбити її…
А Володя заспокоював:
– Не переживай, все буде добре. Тепер я твій.
Усе селище ще довго мало про що говорити: як тільки Володя йшов на роботу, Дарина прибігала до сусідки, обзивала її останніми словами, навіть вікна била. Проходу не давала:
– Ти що, зовсім? Він на зло мені пішов до тебе! Все одно повернеться! – прямо у лице кричала.
А Марічка чоловіка й не тримала. Навпаки, вмовляла піти назад до жінки.
– Не буде нам з тобою життя, не люблю я тебе, – кинула останній аргумент.
– Нічого, зате я тебе встиг полюбити. А ти звикнеш і, може, теж полюбиш…
Через рік у них народилася донечка.
