Як я завжди мріяла про донечку. Та так склалося, що нам з чоловіком Бог лише одну дитину дав – синочка Ігоря. А коли хлопчику було всього 15 років на небеса несподівано відійшов його тато.
Мені було вкрай важко самотужки виховувати сина. Та скоро він пішов на навчання і я залишилася геть сама. Щовечора мріяла, що настане день і Ігор приведе в дім невістку, я матиму онуків і нарешті з’явиться сенс життя.
Не уявляєте мого щастя, коли у 25 років син зізнався, що зустрів чудову дівчину. Іванка мені відразу сподобалась: гарна і чемна. Вони оселилися в мене і я всіма силами намагалася з нею потоваришувати.
Усі домашні клопоти взяла на себе. Молоді працювали, хотіла, щоб їм легше було. Вони поверталися додому пізно на вечір. І часом навіть їжі моєї не куштували. Тоді я вирішила попросити, аби хоч один день на тиждень ми збиралися усі разом.
– Сину, а чи не проти ви влаштувати в суботу невеличке свято. Ми зовсім не спілкуємося, хочу з вами побути!
– В суботу ніяк, нас теща запросила, мусимо йти.
– А мене не запрошували?
– Ні!
Мені було дуже прикро. Я розповіла все подрузі Марині, а та зауважила, що зараз молодь така, їм байдуже до старших. Врешті я змирилася. Хоча й продовжувала вірити, що вдасться зблизитися з невісткою.
Наступного дня в неділю я приготувала смачний сніданок і запросила усіх до столу. Ігор прийшов, а Іванка – ні.
– Сину, а де твоя дружина? Я так хотіла, щоб ми бодай поснідали разом.
– Мамо, вона відпочити хоче, поспати. Розумієш, вона вагітна.
Як я зраділа. Відтоді намагалася оточити невістку турботою. Та її усе лишень дратувало.
– Годі вже прикидатися, що ви мене любите. Я відчуваю, що все це не щиро. Ніколи свекруха не може бути, наче мама! – казала Іванка.
Так прикро було все це чути. А згодом син повідомив, що вони хочуть жити окремо. За місяць молоді переїхали. Я постійно запрошувала їх в гості, та син казав, що бракує часу або ж Іванка погано почувається. Я не розуміла, чому вони до мене так ставляться.
Коли народився Миколка я прийшла до пологового будинку. Чекала, що хтось визирне у віконце. Бодай здалеку хотіла побачити малятко. Та Ігор пояснив, що його дружина не хоче нікому показувати сина. І тут я зустріла сваху Тамару, яка прямувала в пологовий. Покликала її.
– Доброго дня! Ви до Іванки? Каже Ігор, що вона ще не хоче приймати відвідувачів.
– Доброго! Та вона мені дзвонила, навіть фото Миколки вислала. Просила прийти, допомогти.
Уявіть сваху вони пустили до себе, а мене ні. Я наче чужа була.
Тривало все це і згодом. Онука я побачила лише на хрестинах. І те, навіть на руках його не дозволили потримати.
Потім я мало не щодня просила сина, щоб прийшов з маленьким, а він відмовлявся. Завжди мав виправдання. За рік я онука бачила всього три рази. А сваха бавилася з ним щодня.
Одного разу Ігор приїхав до мене. Просив гроші, сказав, що Іванка знову вагітна і їм важко. Я радо допомогла, віддала усі заощадження. Ще й запропонувала:
– Ви можете знову до мене переїхати та не платити за чуже житло.
– Ні, Іванка ніколи не схоче. Для неї було вкрай важко жити разом.
– Чого ж вона мене так не любить? Я просто не розумію!
Ігор нічого не пояснив.
Коли почалась війна, сваха поїхала в Німеччину, там живе її старша сестра. Іванка ж їхати відмовилась, хотіла народжувати в Україні.
Ми майже не спілкувалися, аж раптом невістка зателефонувала мені. Крізь ридання, я ледве зрозуміла її слова.
– Мамо… Що робити? Ігоря на війну забрали!
– Як забрали?
– За день медкомісію пройшов і вже поїхав. Я до останнього не вірила. А я.. а я… Народжую..
Я кинула все і поїхала до Іванки. Миколку забрала додому, попросила подругу з ним залишитись, сама ж побігла в пологовий. Коли народилась моя онука – я була поруч.
Ми з невісткою обидві плакали.
– Пробачте, я була до вас жорстока. Багатьом моїм подругам свекрухи життя зруйнували. Я думала, що так завжди, того й хотіла відсторонитися.
– Нічого, доню, нічого.
З пологового ми усі поїхали до мене. Тепер Іванка з дітьми живе зі мною. І це найкраще рішення, адже разом простіше в ці складні часи. Щодня ми чекаємо на дзвінок від Ігоря і радіємо, коли вдається його побачити бодай по відеозв’язку. Мрію, що настане перемога і ми усі разом зможемо відсвяткувати! Ось так часом людей об’єднують труднощі. Чи не так?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
