В один з вечорів мама сказала, що якщо я не вийду заміж за Івана, то вона заборонить мені гуляти з подругами. Мовляв, так не можна, 24 роки, скільки ще будеш так жити, треба створювати сім’ю. Ціла лекція, і так кожен день. Я, сподіваючись на тата, попросила дати мені трохu часу, вона і дала, а тато все не вuконував своєї обіцянки. В результаті настав день, коли відбулося сватання

Життєві історії

Ось уже 4 роки у мене в душі засіла сильна образа на батька.

Почнемо з того що, я дуже сильно його любила, завжди його слухала, повністю довіряла і у всьому на нього покладалася. З часів школи, він раз у раз говорив мені, щоб я добре вчилася і вступила до університету, решту він сам мені на блюдечку піднесе (роботу і особисте життя) посилаючись на те, що у нього дуже багато друзів працюють в престижних організаціях і високо сидять.

Я занурилась з головою в навчання, вступила до університету і там благополучно відучилася без жодних проблем. Закінчивши університет, тато направив мене працювати в дуже престижне місце, я там працювала, виправдала довіру, була дуже відповідальним працівником. Мені подобалася і робота і колеги, все мене влаштовувало.

Час минав, мені було 23 роки, коли татова рідна сестра одного разу жартома сказала, що я стара діва, і якщо найближчим часом не вийду заміж, то рахуй пропало. Тато її тоді поставив на місце, і правда більше вона не лізла до мене з такими питаннями. У цей час активно по черзі виходили заміж мої двоюрідні сестрички.

Одного разу я зателефонувала татові і покликала до себе на роботу поговорити (вдома не було можливості). Я дуже хвилювалася і тому розмова відразу почалася зі сліз.

– Ти ж обіцяв налагодити моє життя після того, як я закінчу навчання і попрацюю трохи, думаю, час уже й заміж виходити.

– Ти донечко, ні про що не хвилюйся, все зроблю, трохи потерпи.

Тим часом мама з моєю молодшою сестрою тиснули на мене, і почали сватати з одним хлопцем. А тато мій, як я розумію, знав про задум мами і сестри, тому хвацько уникав мене, ми практично вдома не бачилися. В один з вечорів мама мені заявила, що якщо я не вийду заміж за Івана, то вона заборонить мені гуляти з подругами, ходити на корпоративи і т.д.  Мовляв, так не можна, 24 роки, скільки ще будеш так жити, треба створювати сім’ю. Ціла лекція, і так кожен день. Я, сподіваючись на тата, попросила дати мені трохи часу, вона і дала, а тато все тікав. В результаті настав день коли відбулося сватання.

Я начебто, як намагалася змиритися, та й наречений мій здався принцом. А насправді Іван просто пускав пил в очі, але це інша тема. На наступний день після весілля хотілося втекти. Загалом, жила, як за інерцією. І ось через 4 місяці настав мій день народження. На цьому дні народженні, для чогось мій батько серйозно посварився з родичем чоловіка. Я думала, що він це через випивку, мовляв, хильнув і зайвого наговорив, слово за слово і понеслося.

Насправді він був абсолютно тверезий, ні грама він не пив того вечора. Навіщо посварився з ним в будинку, де я живу (живемо з батьками чоловіка) не зрозумію. На наступний день подзвонив мені і каже: “Я ж правильно все зробив”.

Начебто помирилися всі, все забули, минув час і на дні народженні моєї дитини (1 рік справляли) було дуже багато гостей, я до тата пару раз підійшла і сказала прямим текстом: “ні з ким не думай сваритися”. Я, правда, як ніби відчувала, кілька разів його попередила.

Ближче до кінця вечора я помітила, що батько відкликав убік дядька (з яким і був конфлікт) і про щось бурхливо сперечається. Я підійшла до них, підійшли ще пару людей і моя мама і тут мій батько тупо попрямував до виходу. Як щур з корабля втік. Мій стан не описати словами в цей час.

Звичайно, після таких витівок мого батька, ставлення родичів чоловіка до мене в сильно змінилося. Батько не телефонував мені, я йому написала в смс все, що я про нього думаю. Я їздила до мами тільки, коли його не було вдома. Через рік, він почав потихеньку надсилати привітання на всякі свята, і регулярно закидати гроші на телефон. Через тиждень буде рівно 2 роки, як ми з батьком не бачилися.

Іноді він сам телефонує, і ми розмовляємо, але не більше 3 хвилин, я намагаюся швидко завершити розмову. Мені з ним не хочеться спілкуватися, я за ним не сумую, не хочу його бачити і розмовляти. Вийшла заміж я не дуже вдало, чоловік у мене не поганий, але він абсолютно мене не влаштовує, ми абсолютно різні люди. У моменти, коли мені дуже важко, я у всьому звинувачую свого батька. Я на нього сподівалася, а він.

Ось всіх можу пробачити, я взагалі не образливий чоловік. Мені посміхнуться, заговорять, і я тут же все прощаю і забуваю, як ні в чому не бувало. А батька не можу. Хоча розумію, що багато в чому сама винна, треба було тільки на себе сподіватися. От не можу ніяк заспокоїтися і відпустити це все. Можливо я тут все заплутано розповіла, але суть в тому, що я вважаю, що мій батько винен в моєму невдалому заміжжі. Мені потрібно позбутися від почуття образи.

Оцените статью
Добавить комментарий